7. З ІСТОРІЇ ПРО УКРАЇНУ

image191

7.1. Звідки вперше з'явилось слово «Україна»

Колись територія від «Сяну до Дону» звалася Київською Руссю. Однак, вже у 1187 році, у Іпатіївському Літописі вперше з'явилось слово «Україна».

Сьогодні навколо України точиться чимало розмов. Обговорюють вже не тільки політичну чи економічну ситуацію, а й країну загалом. І не дарма. Неодноразово ми розповідали вам про відомих людей українського походження, про українську культуру та мистецтво, про традиції та звичаї. Однак так і не згадували, звідки ж походить сама назва.

То звідки взялась назва «Україна»? Колись територія від «Сяну до Дону» звалась Київською Руссю. Однак вже у 1187 році у Іпатіївському літописі вперше з'явилось слово «Україна». Рядки «…и плакашася по нем всі переяславци… бе бо князь добр и крепок на рати… и о нем же Украина много постона…» були пов'язані зі смертю Володимира Глібовича, переяславського князя. Це сталось під час походу на половців, а даний уривок означає «за ним же Україна багато потужила».

Цей же літопис містить розповідь про князя Ростислава Берладника, який завітав до «України Галицької». А у Галицько-Волинському літописі містяться рядки про князя Данила Галицького, котрий «забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп'є, і Комов, і всю Україну».

Історики відшукали у літописах підказки, як можна трактувати назву «Україна».

Наприклад, Олександр Палій притримується думки, що це був синонім слів «князівство» або «земля». Іван Огієнко стверджував, що так називали «граничну Переяславську землю». Але є імовірність, що так охрестили всі інші землі київські. Канадський історик українського походження Орест Субтельний, вважав, що слово «Україна», яке вперше з'явилось 1187 року, означає географічно «Київське порубіжжя». А Віталій Скляренко каже, що буква «у» в багатьох мовах, зокрема в українській, означає не «біля», а «в середині», тому не доцільно трактувати «Україну», як граничну територію чи окраїну.

Багато українських дослідників дотримуються твердження, що слово «Україна» складається з двох частин: «країна» і «у», що означає «рідний». Тобто, назва фактично стає антонімом «чужини».

Назва «Україна» стала більш популярною в часи Козаччини та Речі Посполитої.

Вона зустрічається в документах, листах, писаннях духовних осіб. Так називали територію Наддніпрянщини, розташованої обабіч Дніпра. Трохи згодом вона почала ширитись і на інші території, особливо на Лівобережжі.

Незважаючи на популярність «України» у Європі, козацька держава надалі офіційно залишалась «Військом Запорозьким».

Поділ тутешніх територій між Москвою та Польщею, а також знищення Гетьманщини, створило серйозні перепони для поширення нової назви. У цей час термін «Україна» знову почали використовувати у більш локальному значенні.

Тільки у 19 столітті, коли почали формуватися більш чіткі кордони українських земель, назва «Україна» почала все частіше вживатись у повсякденному житті її мешканців, викорінюючи інші назви.

Таку тенденцію започаткувала інтелігенція, котрій вдалось витіснити етнонім «русини» і замінити його «українцями».

Офіційному її встановленню сприяло створення УНР, Української Гетьманської держави, ЗУНР.

Але в чому причина зміни назви тутешніх земель? Багато вчених та дослідників намагались зрозуміти, чому саме «Україна». Версій виникло кілька.

Згідно першої, назва пішла від «окраїни», пограничної території. Ця теорія набула чималого розповсюдження в радянські часи. Подейкують, що вона виникла під впливом польських та російських істориків. Як би там не було, ця версія заслуговує на існування і має аргументи в свою підтримку. Назва «Україна» вперше була застосована до Переяславських земель, які межували з половецьким степом, а тому і називалися окраїнними. Однак кажуть, так їх могли охрестити і за те, що вони відділились від Київської Русі в окреме князівство.

Інша теорія, більш поширена сьогодні, стверджує, що слово «Україна» походить від «країна», «земля».

У Пересопницькому євангеліє, до речі, використовуються обидва значення цього терміну – і окраїна, і земля, територія.

Якщо розглядати цю версію, варто зазначити, що зв'язок між поняттями значно складніший. Назва утворилась в декілька етапів.

Слово «край» у значенні відрізок був відомий ще древнім слов'янам. Кожне тутешнє плем'я мало свою територію, яка відділялась від інших природними кордонами: річками, лісами, болотами тощо. Відповідно «краєм» почали називати територію племені. До цього додався суфікс –іна, який вживався слов'янами для означення простору. Поряд із цим, у тутешніх жителів існувало слово «окраїна», яке означало саме «порубіжні території племен».

Різниця полягала у тому, україна – вся окрема територія племені, окраїна – тільки пограничні території. В німецькій мові, наприклад, існує слово Inland, яке буквально можна перекласти «Вкраїна» і яке означає «своя земля».

Зі зміною суспільних утворень, змінювались і їх назви. «Україною» почали називати територію феодальних князівств, а згодом і всю Київську Русь.

Коли незалежні князівства почали від неї відділятись у 12 столітті, їх теж називали українами.

Трохи згодом так прозвали землі Наддніпрянщини, де збиралися козаки.

Свідчення є і в українській народній творчості:

«Ой по горах, по долинах,

По козацьких українах

Сив голубонько літає,

Собі пароньки шукає».

Вважається, що зміна Русі на Україну була необхідною і стала протестом проти агресивної царської політики, яка мала за мету перетворити українську націю в російську.

Подейкують, що саме тому Московська імперія присвоїла собі назву «Русь», перетворивши її з часом на Росію. Це мало сприяти втраті нашої самобутності. І коли стало зрозумілим, що українці і надалі намагаються бути самостійними і цю назву ніяк не викорениш, було вирішено її дискредитувати. Тому Україну почали трактувати як «окраїну Росії».

Існує ще одна версія, згідно якої назва «Україна» походить від слова «украяти». Відповідно Україна – «шматок землі, украяний від цілого, який згодом став окремою країною».

Назва «Україна» пройшла чималий шлях до офіційного визнання 1991 року, коли було проголошено її незалежність. І хоча походження терміну справді давнє, більшість шовіністів можуть не погодитись з цим, опираючись на те, що її довгий час не хотіли визнати офіційною.

І все ж, якої теорії притримуватись, вирішувати вам.

Джерело: antikor.com.ua

7.2. Як і чому Тризуб став гербом України

Під час дискусії, який із наших історичних символів гідний стати головним знаком новітньої української державності, «претендентами» передусім були три: галицький золотий лев, що спинається на скелю; київський архистратиг Михаїл, який на зламі XIX-XX століть став сприйматися, як герб Наддніпрянської України; козак із мушкетом із часів Гетьманщини, який уже у XVIII столітті трактували як «національний герб».

Власницький знак із монет часів князя Володимира Великого, відомий доти лише вузькому колу фахівців, сприймався попервах радше як несміливий компромісний варіант. Але він став пострілом «у яблучко», адже тризуб фактично легітимізував історичний зв'язок модерної України із Київською Руссю.

Сьогодні ми читаємо про цікаві факти з історії українського герба, які можна буде знайти у виданні «НАШ ГЕРБ. Українські символи від княжих часів до сьогодення» видавництва РОДОВІД.

Тризуб став державним гербом Української Народної Республіки 100 років тому в результаті компромісу

Дискусії, котрий із наших історичних символів гідний стати головним знаком новітньої української державності, тривали майже увесь 1917-й. «Претендентами» передусім були три: галицький золотий лев, що спинається на скелю; київський архистратиг Михаїл, який на зламі XIX-XX століть став сприйматися, як герб Наддніпрянської України; козак із мушкетом із часів Гетьманщини, який уже у XVIII столітті трактували як «національний герб».

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський пропонував навіть цілком новий символ «творчої мирної праці в новій Україні» – золотий плуг на блакитному полі. З давніх же символів позитивно оцінював хіба що власницький знак із монет часів князя Володимира Великого. Відомий доти лише вузькому колу фахівців, він сприймався попервах радше як несміливий компромісний варіант. Але став пострілом «у яблучко». Стався феномен: геть давно забутий, але тепер віднайдений – Тризуб умить прижився як національно-державний герб України. Не останню роль тут, зокрема, відіграла його поява на тодішніх українських грошах.

Сама назва «тризуб» з'явилася та прижилася вже після того, як його затверджено державним гербом УНР

Михайло Грушевський іще восени 1917-го в одній зі своїх статей під час дискусії про герб України писав так: «На монетах й инших предметах старої Київської держави бачимо гарно стилізований геральдичний знак неясного значіння, щось вроді трезубця…». У законі ж, ухваленому Малою Радою 25 лютого 1918 року в Коростені (Київ був під більшовицькою окупацією), ідеться: «Гербом Української Народної Республіки приймається знак Київської Держави часів Володимира Святого». Закон містив лише текст, без графічних додатків – офіційного зображення державного герба.

«Українська Народня Республіка, ставши наново державою, самостійною, незалежною, мусила вибрати собі й державний герб, – писав Михайло Грушевський через три дні, 28 лютого 1918-го. – А що вона вже була давніше самостійною державою і тепер відновила державне буття, котрого позбавило її московське насильство, то найбільш натурально звернутись до державних знаків чи гербів, які вживались за старих часів. Найстарший такий знак уживавсь на київських грошах часів Володимира Великого, його бере за герб наша відновлена Українська держава. Се зовсім правильно».

Офіційне зображення державного герба УНР з'явилося 22 березня 1918 року – рівно через два місяці після проголошення її незалежності IV Універсалом Центральної Ради

9 березня 1918-го, після вигнання більшовиків із Києва, українські урядові установи повертаються до столиці. А вже 12-го Михайло Грушевський доручає розробити проекти малюнків герба та печатки УНР графікові й архітекторові Василю Кричевському. Із ним він здавна мав дружні стосунки: той оформляв його «Ілюстровану історію України».

У п'ятницю, 22 березня 1918 року, Грушевський виніс на розгляд Малої Ради готові вже зображення державного герба та державних печаток УНР. Однак тоді не було ухвалено жодного законодавчого акту, а скоріш за все обійшлися лиш усним погодженням.

Тризуб у виконанні Василя Кричевського дещо більш видовжений, ніж на монетах Володимира Великого

Художник нібито трактував цей знак як стилізоване зображення сокола, який летить додолу за здобиччю. Оточив його стилізованим оливковим вінком, що мав відображати мирну політику УНР. Імовірно, додав цей елемент за пропозицією Михайла Грушевського. Окрім того, на княжих монетах Тризуб зображений «плетінкою», Кричевський натомість зобразив його пласким.

Донедавна вважалося, що Василь Кричевський створив лише чорно-білі (графічні) малюнки державного герба УНР. Однак в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. Вернадського позаторік виявлено тогочасний плакат із кольоровим зображенням герба УНР. Поки що – це єдиний його відомий зразок.

Тризуб фактично залишався державним гербом України й за Гетьманату Павла Скоропадського у квітні-грудні 1918 року

Художник Георгій Нарбут уважав, що гербом України має бути козак із мушкетом часів Гетьманщини, а Тризуб пропонував розмістити в нашоломнику – над щитом. Однак розроблені ним проекти герба та державної печатки гетьманський уряд затвердити не встиг – влада перейшла до Директорії відновленої УНР.

У 1919–1921-му Тризуб зображують здебільшого без вінка, іноді його вписують у геральдичний щит. Та й сам Нарбут і за Центральної Ради, і за Гетьманату, і за Директорії розробляє проекти державних паперів із самим лише зображенням Тризуба, – банкноти, бланки, акцизні марки тощо. На відміну від проектів Василя Кричевського, який Тризуб зображує пласким, Георгій Нарбут надає йому характеру плетінки. Однак при цьому відходить від того її стилю, що був на монетах Володимира Великого.

Творці сучасного державного герба України графічне зображення Тризуба побудували на основі розробленого Василем Кричевським 1918 року

Авторський колектив – Андрій Гречило, Олексій Кохан і Іван Турецький – у такий спосіб передали ідею спадкоємності сучасної України від УНР. Кінцевий варіант проекту герба автори підготували протягом 14-20 грудня 1991 року. Під час роботи зав'язалися суперечки з народними депутатами щодо форми щита. Із запропонованих 10 його ескізів вибрали п'ятисторонній. Оскільки зображення державного герба мусить відповідати єдиному еталону, авторська група опрацювала й нове його технічне креслення, а також виконала кольоровий малюнок на підрамнику 1х1 метр.

Тризуб Верховна Рада затвердила із компромісним формулюванням як «малий державний герб» 19 лютого 1992 року – після запеклих дебатів і переголосовувань (тоді в парламенті переважала прокомуністична більшість). Ця «компромісна назва» тяжіє над Тризубом досі.

Що означає Тризуб – досі достеменно невідомо, жодне з його тлумачень не є остаточним і переконливим. Але державний герб не конче мусить щось означати

«…Се оздоба питоменна, не запозичена, зв'язана з нашою тисячолітньою державною політичною i культурною історією», – писав Михайло Грушевський у статті «Український Державний герб» наприкінці лютого 1918 року, невдовзі після узаконення Тризуба символом УНР.

І ще аргументував: «Київська держава Володимира Великого була найбільшою українською державою, яку пам'ятає наша історія. Вона обіймала всі тодішні українські землі. Від неї веде початок наше право, письменність, мистецтво, державне і релігійне життя… Народна Українська Республіка, поставивши завданням об'єднати в самостійній Українській державі українські землі й відновити повноту культурного й політично-національного життя, бере за герб старий знак Володимира Великого».

Знак графічно красивий, лаконічний, самобутній – а головне стародавній, – Тризуб фактично легітимізовує історичний зв'язок модерної України із Київською Руссю.

І цього цілком досить.

Джерело: chytomo.com

7.3. 5 міфів про українську мову, з якими час розпрощатися

Українцям вже давно час розпрощатись із цими міфами, які є не чим іншим, як наслідком імперської політики Росії.

Навколо української мови склалося чимало міфів, пов'язаних з її формуванням, історією розвитку тощо. Її називають відгалуженням чи діалектом російської, вважають, що вона насичена галіцизмами і що, крім Західної України, нею більше ніде не розмовляють. Стверджують, що її можна і не вивчати, адже всі навколо розмовляють російською (крім хіба що Західної України) і одне одного й так розуміють.

Усі ці міфи — наслідки імперської політики Росії, що вона століттями провадила задля придушення української ідентичності. За вказівкою Кремля на підвладних землях українську мову неодноразово забороняли, спотворювали, штучно поповнюючи не властивими їй словами, створювали хибні теорії про її походження, зокрема, про близькість до російської мови.

Нині ж маємо недолугу мовну політику, яка, хоч і не спрямована на підтримку вже усталених міфів щодо української, але і не працює на їхнє спростування. Хоча це є необхідним в ситуації, коли державна мова потребує збільшення престижу серед пересічних громадян та розширення сфери використання.

Отже, розглянемо та спростуємо найпоширеніші міфи щодо української мови на основі аналізу незаперечних даних та історичних фактів і свідчень.

1. Найбільш споріднена та близька до української мови — російська

Пригадую, як у шкільних підручниках української мови у пострадянський період подавали таблиці, у яких наводились схожі слова в українській, білоруській та російській мовах. Так нас переконували у спорідненості цих мов. Цей міф нав'язується і зараз. Насправді це наслідок імперської політики Росії, яка існувала і за царизму, і в період Радянського Союзу, де пропагувалась спільність народів і культур, у тому числі і мов, і де водночас було домінування «великого и могучего».

Українська мова впородовж століть неодноразово зазнавала утисків та навіть заборон на її вільне використання. Сфера вживання української мови найжорсткіше була обмежена Валуєвським Циркуляром 1863 року, яким заборонялося друкувати українською мовою книжки, крім історичних пам'яток та художніх текстів, проте цензура обмежувала друк й останньої.

Емський указ 1876 року призвів до ще більшого обмеження у вживанні української мови. Ним дозволяли друкувати лише історичні пам'ятки та художні твори, але на основі російського алфавіту. Також заборонялося викладання будь-яких дисциплін у школі українською мовою, відповідно й було заборонено тримати у шкільних бібліотеках українських книжки. Крім того, забороняли також різні вистави та прилюдні читання на «малоросійському наріччі». Усе це призвело до витіснення української мови практично з усіх сфер життя.

Від 30-х років минулого століття розпочався активний процес уподібнення української мови до російської. У Радянському Союзі була навіть створена спеціальна комісія, яка займалася цим. Чи не до кожного українського слова добирали російський відповідник, який «вживляли» у словники та, відповідно, який ставав літературною нормою. Так втрачався потужний шар питомої української лексики. Зазнав змін і правопис, що штучно уподібнювався до російського. Таким чином нав'язувалася хибна думка про близькість народів, а отже, і мов. Відповідно, поширення набув міф про спорідненість української, російської та білоруської мов. Більше того, деколи українську мову розглядали як діалект російської. Хоча подібне твердження і зараз можна почути від сучасних шовіністів та русофілів.

Що ж маємо насправді?

З історичного погляду українська мова ніколи не була «давньоруською», «спільноруською», як не була і нащадком російської мови. Усі слов'янські мови — без винятку — постали з праслов'янської мови, і українська є лише «родичем» російської, до того ж далеко не найближчим.

Усі ці міфи — наслідки імперської політики Росії, що вона століттями провадила задля придушення української ідентичності

З точки зору лексики найближчою до української мови є білоруська (84% спільної лексики), потім польська (70%), словацька (68%), і лише на четвертому місці — російська (62%). Якщо ж говорити про фонетичні та граматичні риси, то найбільше спільних рис в української з верхньолужицькою та білоруською (29 спільних рис), нижньолужицькою (27 рис), чеською та словацькою (23). З російською мовою таких спільних рис лише 11.

Ну, і уявімо ситуацію, що зібралися представники різних слов'янських народів, кожен із яких говорить своєю мовою. Українці зможуть хоча б трохи зрозуміти кожного з них, лише росіяни не порозуміються ні з ким. Узагалі ми маємо парадоксальну ситуацію, коли нібито представники «братського» народу — росіяни, — за їхніми словами, не розуміють української. То про яку ж спільність і спорідненість може йтися? Складається враження, що росіяни розуміють лише самих себе. Але це вже зовсім інша історія…

2. Українська мова — це суцільні діалекти і суржик

Звісно, на різних етапах говори впливали на формування української мови. Але це явище характерне практично для всіх мов, і для слов'янських також. У всіх слов'янських мовах є діалектизми, які відображають регіональні варіанти тієї чи тієї мови. Не є винятком і українська. Понад те, для української мови, як і для інших, характерні міжмовні контакти, у процесі яких запозичуються певні слова. Звичайно, така лексика є спільною для багатьох мов, у тому числі слов'янських, і зближує їх між собою. Попри це, ніхто не ставить під сумнів існування окремої літературної мови.

Це ж стосується і української, яка має низку властивих їй особливостей, які вирізняють і виокремлюють її з-поміж інших. Зокрема, специфічно українські префікси якнай-, щонай-, пестливі форми прислівників, наявність літери ґ тощо. Це доводить існування окремої української літературної мови, яка не позбавлена регіональних особливостей. Зачинателем сучасної української літературної мови вважається Іван Котляревський.

3. Південь і Схід України завжди розмовляли російською

Від 1930-х років ХХ століття розпочався активний період тотального зросійщення, особливо у сфері освіти. Найбільші наслідки це мало на Лівобережній Україні, яка до цього перебувала під владою Російської імперії. На відміну від земель Західної україни, яка входила до Австро-Угорської імперії і де були послаблення стосовно використання української мови.

На Сході України більшовики зменшували кількість українськомовних видань, українська поступово витіснялася із усіх сфер життя. Відповідно, у жителів особливо цієї частини України доводилось використовувати російську мову як основну для комунікації. Як результат, поступово вона виходила з ужитку і на побутовому рівні. З часом це призвело до повного домінування російської мови, особливо в містах. Попри це, за даними перепису 1989 року, 87,7% українців визнали рідною мовою українську.

Однак наслідки агресивної русифікації ми відчуваємо і зараз. Зокрема, поширений в Україні білінгвізм: використання у комунікативній сфері двох мов — російської та української, та як наслідок цього так званий «суржик». Та головне, що тепер поширеність російської мови на Сході та Півдні України Кремль використовує задля розпалення сепаратистських настроїв і військової агресії.

На щастя, нині відбувається зворотній процес — очищення мови від непотрібних кальок і росіянізмів та повернення у мову «загубленої» лексики, її унормування.

4. Українською мовою розмовляє лише незначна частина населення, насамперед на Заході України

Насправді, ареал поширення української мови — уся Україна і навіть більше. Передусім, завдяки діаспорі носії мови мешкають і поза межами України. Розподіл людей, які розмовляють українською та вважають її рідною, зважаючи на історичні обставини, на території України нерівномірний. Та все ж згідно із даними перепису населення 2001 року, 67,53% населення вважають рідною мовою українську.

За результатами соцопитування, проведеного у цього руку Центром Разумкова в усіх областях України, за винятком Криму та тимчасово окупованих територій Донецької і Луганської областей, мовою повсякденного спілкування для 56% населення є українська, 23% — російська, 21% — однаковою мірою обидві мови, 0,4% — інша мова. Рідною українську мову назвали 67,7% населення. Найбільше у повсякденному спілкуванні вживають українську мову мешканці Заходу України — 92% тих, хто проживає на цій території.

Проте розмовляють нею і в інших регіонах України, зокрема, 68% мешканців Центру, 33% — Півдня, 18% — Сходу і лише 6% Донбасу. Проте треба враховувати, що для поширення і піднесення престижу української мови сприятливих умов за часи незалежності досі не створено. У сфері послуг, друкованих виданнях, українському сегменті Інтернету, теле- і радіоефірі переважає російська мова. Хоча щодо двох останніх пунктів ситуація поліпшується завдяки введенню на законодавчому рівні квот на українську мову, відсоток яких поступово збільшується.

Негативно на розвиток української мови вплинув і мовний закон Ківалова-Колесніченка, ухвалений за часів президентства Віктора Януковича. Ним зокрема було введено поняття регіональних мов, якими дозволяється вести діловодство іншими поширеними у певному регіоні мовами, а також використовувати їх у таких сферах, як економічна і соціальна діяльність, інформатика, ЗМІ та зв'язок, реклама тощо. Цей закон спрямований, насамперед, для зміцнення статусу російської мови в південних і східних регіонах України. Формально він і досі не скасований.

Тож за умови проведення правильної мовної політики та розширення сфери вживання української мови кількість тих, хто використовуватиме її у повсякденні збільшуватиметься. Проте і зараз, зважаючи на анексію Криму та війну на Сході, що веде Росія, потроху зростає кількість людей, які «переходять» на українську, адже тепер російська мова асоціюється з «мовою окупанта».

5. Українську мову складно вивчити

Особливо прикро це чути від людей, які народилися чи більшу частину свого життя живуть у незалежній Україні, навчалися в українських школах. Заважає цьому лише елементарне небажання вчити державну мову. Зараз є безліч мовних шкіл, курсів тощо, де можна легко і швидко хоча б на базовому рівні опанувати українську мову.

Як приклад, можна навести історії іноземців, які самостійно, живучи далеко за кордоном та не чуючи українську мову щодня, вивчили її та можуть легко нею спілкуватися.

Попри намагання впродовж століть знищити нашу мову, вона випросталась і зараз активно розвивається. Проте, за нею тягнеться шлейф стереотипів та міфів, які виникли внаслідок політики лінгвоциду української мови. Щоб позбутися їх, варто пам'ятати, що українська мова пройшла нелегкий шлях розвитку, і тільки від нас самих залежить її подальший розвиток. Тож плекаймо і шануймо українську мову! Адже це ознака нацональної ідентичності. Бо, як писала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову».

І наостанок. Українська мова точно існувала вже в 11 столітті. Хоча, найімовірніше, вона ще на півтисячоліття старша. Але то припущення, а з 11 століття – факти.

Стіни Софії Київської дозволяють бачити на одному й тому ж матеріалі, як змінювалася наша мова упродовж останнього тисячоліття. Як виявляється, змінилася вона незначно, суттєво менше, ніж за той же час французька чи англійська мови.

За часів Київської Русі в літературі використовувалася церковнослов'янська мова Кирила і Мефодія, що є діалектом болгарської. Натомість, українська мова була присутня в законодавчих збірках, князівських грамотах та в побутових написах.

Серед останніх були й чимало графіті Софії Київської. Чимало з них давно визнані наукою, введені в науковий обіг видатним вченим полтавчанином Сергієм Висоцьким.

Отже, що ми бачимо у графіті Софії Київської?

По-перше, закінчення (ові-, єві-) в іменах буквально в сотнях графіті: «Господи помози рабу своєму Ставърови», «Господи помози рабу своєму Борисови владьдцу», «Георгиеви и мечнику княжу Васильви», «Господи помози рабо поп своим Павлоу, Семенови, Кузови, Фомѣ, Пеоновѣ», «Господи помози рабу своєму Безуєві Івану отроку Добинича і Марієві (від чоловічого імені Марій) с ним», а також «Лазореви», «Григореви», «Григорієви», «Гаврилови», «Семенови», «Павълови», «Фсыпорови», «Даниловы», «Данилови», «Гнатови», «Федорови», «Феодорови», «Оугринови», «Василеви» тощо.

Характерне для української мови чергування «к» і «ц», «к» і «ч»: «Господи помози Луцѣ владичину дияку».

Нагадаємо, за часів Київської Русі церковнослов'янське «ѣ» читалося як українське «і». Наявні в «Слові о полку Ігоревім», а також у численних літописах різнонаписання на кшталт «дѣвицею – дивицею» свідчать про те, що ѣ у «Слові о полку Ігоревім» вимовляється як «і», «и».

В російській мові церковнослов'янське «ѣ» здебільшого трансформувалося в «е». Однак навіть у російській мові в коренях деяких слів, наприклад, у таких як «сидеть» – від церковнослов'янського сѣдѣти, «повелитель» – від повелѣти, «свидетель» – від вѣдѣти, дотепер збереглася споконвічна вимова.

Характерне для української мови заміна «ф» на «хв»: «Сподоби мя грішнаго отче Хведа не поби сноуа зъ черньцями».

Характерні для української мови прізвища: «Іоан Сліпко», «інока Спысовича», «Иван Хоудый», «Жадько», «Неженович», «Янчин».

Чітка «ы» відповідно з правилами української фонетики: «роусьскый князь благый», «русьскыи кънягыни», «великый», «Всеволожа княгыня», «послухы» (свідки).

Кличний відмінок, властивий українській мові: «Святый Пантелѣмоне», «О горе тобѣ Андрониче охъ тобѣ небоже».

Українське закінчення дієслів «-ити», «-іти»: «Бо суть ісъподоб поулучити млсть от тебе»,

українське закінчення «у» в родовому відмінку однини чоловічого роду: «Аврам отмолися з того спору».

Властиве українській мові м'яке «ц» наприкінці слів: «чернця», «помилуй Валерця», «поможи Архипцю».

Типово українські фрази: «Никон псал въ неділу посередь съпаса»,»Господи помози рабу своєму Ігнатеви на пръзъвище ми има Саєтат», «Отпил крзу би ту коли» (автор графіті кається, що пропив у Києві корзно – плащ), «Попаше Коузьма порося» (автор кається, що їв у піст свинину), «мати не хотячи дѣтичя бѣжя гет».

Останню фразу в книзі Висоцького переклали так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…». А українського перекладу не потрібно.

Характерні для української мови імена: «Михалко», «Стипъко», «Гнат» поряд з «Ігнат», зрештою «Володимиръ» при згадці про смерть Володимира Мономаха, на тому ж стовпі храму, де є згадка про поховання його батька Всеволода.

Цікаво, що стародавні написи допомагають нам вивчати українську мову, а українська мова допомагає вченим вивчати стародавні написи.

Наприклад, на Софії Київської є повідомлення про купівлю «княгинею Всеволодовою» «Боянової землі» за 700 гривень «драницями»: «А передъ тими послухы купи землю княгыни Бояню всю и вдала на неи семѣдесят гривѣнь соболии а в том драниць семѣсту гривѣнь».

Яких тільки гіпотез не висловлювали російські вчені щодо того, що таке «драниці», доки не згадали українську мову. Плату було внесено шкірками соболів, «драницями», десятина з якої пішла на Софію.

Мова графіті за своєю суттю є архаїчною українською, з домішком церковнослов'янізмів, та, подекуди, грецизмів. Усе це XI-XIV століття. До речі, простий народ навряд чи широко використовував навіть ці обмежені іноземні вкраплення.

Автор: Олександр Палій

Джерело: zahystmovy.org.ua

Джерело: tsn.ua

7.4. 100 років рабства: трагічна історія українських кріпаків

Як закріпачували селян

Епоха кріпосного права в Україні – це один з найбільш описаних в літературі періодів нашої історії. Завдяки, в першу чергу, Тарасу Шевченку, який сам натерпівся кріпосного життя та написав про це чимало і віршів, і прози.

Але що ми знаємо про кріпосне право, як явище? Це рабство? Або все-таки не зовсім? Спробуємо розібратися.

Кріпосне право – це юридична заборона селянам залишати землю, на якій вони працюють, і феодала, на якого вони працюють. У кріпосного і у раба трохи різний юридичний статус. Раб – це річ, він знаходить в повній власності господаря. Хоча ще в античності різні закони в різних державах певним чином регулювали відносини власника і раба, іноді забороняючи господареві просто так вбивати рабів, наприклад, суть «уречевлення» людини від цього нікуди не поділася.

Кріпосний – це не зовсім річ. Його теж можна продати або купити, але чисто формально він залишається людиною, зі своїм набором прав і свобод. Просто права ці сильно урізані порівняно з іншими станами. Це, якщо міркувати з юридичної точки зору. А на практиці, звичайно, можливість відстояти свої права, наприклад, в суді, у кріпаків найчастіше була відсутня. Навіть якщо десь і був відповідальний чиновник, якому не було відверто начхати на проблеми селян, до нього ще треба було доїхати, щоб поскаржитися.

Звичайно, всякі випадки крайнього садизму влади влада Речі Посполитої або Росії намагалася припиняти. Але в цілому кріпаки залишалися безправними та забитими рабами, хай юридично від рабів і відрізнялися.

Коли ця біда прийшла в Україну?

У Польщі, Литві та Московському царстві закріпачення селян відбувалося майже одночасно – у XV столітті До того становище селян законом ніяк не регулювалося, і ситуація могла бути дуже різна в землях різних поміщиків та феодалів.

У 1447 році литовський князь Казимир видав указ про закріпачення всіх селян Литви, куди входили і деякі західноукраїнські землі. Селянам заборонялося переходити від одного поміщика до іншого, а поміщик отримував право судити «своїх» людей на свій розсуд.

У Росії аналогічний процес відбувся в 1497 році, коли право переходу було обмежено одним днем ​​на рік. Раніше за інших кріпаками стали жителі польських земель, яких почали обмежувати в правах ще Вислицьким статутом 1347 року. Це стосувалося Галичини і Поділля.

Що змінилося за часів Гетьманщини?

Багато що. Повстання Богдана Хмельницького вже до середини XVII століття зламало стару станову систему. Відтепер всі українці на території, яку контролював гетьман, ділилися на дві великі частини – козаки та посполиті.

Вважалося, що обидві групи населення мають зобов'язання перед державою, але різні. Козаки несуть військову службу, поки посполиті селяни забезпечують країну продовольством. Статус жителів міст і ремісників був в цілому аналогічний статусу селян. Посполитими стали не всі селяни, Хмельницький особистим указом зберіг привілеї за монастирями. Монастирські селяни мали особливий статус, який був в цілому схожий зі статусом кріпаків.

Посполитий селянин був, по суті, вільною людиною. Він міг легко міняти місце роботи і проживання, а головне – міг стати козаком. Для цього, правда, треба заробити чимало грошей, адже зброю ніхто не видавав, її треба було купити. Далеко не всі могли собі дозволити піти на військову службу, але законодавчо це ніяк не заборонялося.

Як відбувалося зворотне закріпачення?

Прийнято вважати, що кріпосне право в Україні остаточно повернула Катерина II у 1783 році. Воно-то так, але це тільки частина правди. Процеси закріпачення почалися майже за століття до цього і мали свої внутрішні причини.

В середині XVII століття козаки і посполиті перебували в безпосередньому зв'язку одні з одними. Козак йшов «на пенсію» і ставав селянином, а посполитий, навпаки, вирушав служити, стаючи козаком. Але поступово сформувався окремий клас козацької старшини, який взяв на себе, фактично ту ж функцію поміщиків і феодалів, великих землевласників.

І тут вийшла досить цікава юридична колізія. Згідно із законом посполитий селянин міг вільно, без узгодження з поміщиком, продати свою ділянку. При цьому поміщик свою частину права власності на ділянку не втрачав.

Тобто, ось захотів селянин переїхати. Він продає свою землю іншому селянинові, який починає там працювати і платить поміщику ту ж частку від врожаю, що і попередній власник. Здавалося, яка поміщику різниці, хто саме там працює? Нехай продають і купують на свій розсуд, аби його частку віддавали.

Але не все так просто. Адже землю міг купити не інший селянин, а, наприклад, козак. А козак вже ніякої частки зі своєї землі нікому не винен. І нічого він поміщику платити не буде.

Таким чином, українські поміщики усвідомили, що поступово ризикують втратити левову частку своїх земель і прибутків. І почали самовільно урізати посполитим селянам права та свободи. Звичайно, селяни ходили скаржитися до козацької старшини, але ж саме ці заможні офіцери і були землевласниками. Виходило, що селяни просто скаржилися одним поміщикам на інших. І ніякого ефекту від цього не було. На жаль, багатьом козацьким офіцерам російські дворяни поступово ставали ближчими, ніж українські селяни та бідні козаки.

У 1723 генеральна військова канцелярія гетьмана Данила Апостола заборонила посполитим селянам самовільно продавати або залишати землю. Почавши їх поступове перетворення на кріпаків, яке Катерина просто остаточно завершила. А козаків, які могли заступитися за селян – розігнала.

Джерело: znaj.ua

7.5. Найцікавіші факти з історії козацтва

Козаки були не просто дуже крутими. Українське козацтво – явище набагато давніше, глибше та більш значуще, ніж нам розповідали у школі.

За допомогою історика Владлена Мараєва журналісти 24 каналу зібрали найцікавіші факти з історії козацтва, які доводять, наскільки міцно воно вплетене у наше життя досі.

1. КОЗАЦТВО – ЦЕ ГЛИБШЕ, НІЖ ЗДАЄТЬСЯ

Мапа розташування Запорозьких Січей

По-перше, козаки – набагато давніше явище, ніж розповідали у школі. Офіційно перша згадка про українських козаків міститься в польській хроніці 1489 року, яка описує похід польського війська під проводом королевича Яна Ольбрахта проти татар. Козаки тоді жили на території сучасної Вінниччини та прилеглих районів Кіровоградської, Черкаської та Одеської областей – це було Східне Поділля. Так от, поляки змогли успішно просуватися у подільських степах тільки тому, що дорогу їм показували тамтешні козаки, які добре знали місцевість. З цього напрошується висновок, що козаки мешкали там задовго до того самого 1489 року, коли про них вперше згадують офіційно.

По-друге, козаки – це значно ширше та масштабніше явище, ніж ми звикли думати. Запорозька Січ – лише збірна назва для цілої низки військових і адміністративних центрів українського козацтва, розташованих за порогами Дніпра. Протягом 1550-х – 1770-х років історики послідовно нараховують 7 або 8 Запорозьких Січей: Хортицьку, Томаківську, Базавлуцьку, Микитинську, Чортомлицьку, Кам'янську, Олешківську і Нову.

Найвідоміша з них – перша, Хортицька Січ. Але більшість сучасних істориків вважають, що то була не Січ, а дерев'яно-земляний замок, зведений на власний кошт князем Дмитром «Байдою» Вишневецьким. Імовірно, там не було ні козаків, ні кошових отаманів, ні традицій демократичного вибору керівництва. Є навіть документальне свідчення про те, що гарнізон Хортицького замку намагався перешкоджати справжнім козакам нападати на чабанів і спустошувати татарські землі.

Відтак, першою справжньою Запорозькою Січчю, вірогідно, стала не Хортицька, а Томаківська.

Військо Запорозьке – це офіційна назва козацької держави на чолі з гетьманом, яку створив Богдан Хмельницький у 1648–1649 роках під час антипольського повстання. Її не слід плутати із Запорозькою Січчю, яка зберігала політичне самоуправління у складі гетьманської держави та обирала своїх кошових отаманів. Для кращого розрізнення, Січову організацію називали Військо Запорозьке Низове. Гетьманську ж державу сучасні історики часто іменують «Гетьманщина». Основу армії Гетьманщини становили реєстрові козаки. Запорозькі ж козаки до реєстру не входили. Гетьманщина поділялася на полки (військові та адміністративно-територіальні одиниці). Запоріжжя – на паланки. Держава Військо Запорозьке проіснувала до 1764 року. Остання Запорозька Січ – до 1775-го.

2. КОЗАКИ ВОЮВАЛИ ПРОТИ РОСІЇ ЗАВЖДИ

Гетьман Петро Сагайдачний

Звісно, не лише проти них. Вони взагалі були доволі розкуті у питанні вибору ворогів. Той факт, що українці та росіяни є православними християнами, анітрохи не заважав козакам воювати проти московитів. Воювали з Росією вони об'єднуючись і з католицькою Польщею, і з лютеранською Швецією, і з мусульманами сунітського напряму з Кримського ханства та Османської імперії.

Таких прикладів дуже багато: кримсько-український похід на Москву і Казань 1521 року, Лівонська війна 1558–1583 років, московсько-польська війна 1609–1618 років (частина «Смутних часів» у Росії), Смоленська війна 1632–1634 років, численні протистояння доби Руїни 1657–1687 років, повстання Петра Іваненка (Петрика) у 1692–1693 роках, участь у війнах Швеції і Туреччини проти Росії у 1708–1714 роках, підтримка запорозькими козаками Коліївщини 1768 року тощо.

Та більше, 400 років тому, восени 1618 року, військо гетьмана Петра Сагайдачного разом із польсько-литовською армією здійснило спустошливий похід на Москву. Українці вже штурмували російську столицю і вибивали таранами Арбатські ворота.

Однак Сагайдачний їх зупинив – не порозумівся зі своїми союзниками, і козаки відступили. Попри це, польський королевич (а згодом і король) Владислав Ваза до 1634 року позиціонував себе як московського правителя і навіть користувався спеціальною «московитською короною».

До речі, вигадана російською пропагандою історія про двох рабів для воїнів АТО теж має своє козацьке підґрунтя. За словами історика Віктора Брехуненка, козаки використовували рабську працю московитів, яких часто брали у заручники – работоргівля у ті часи приносила хороший заробіток і була практично нормальним явищем.

3. БУЛИ АНТИКОРУПЦІОНЕРАМИ ДО ТОГО, ЯК ЦЕ СТАЛО МЕЙНСТРИМОМ

Знаменита «Конституція Пилипа Орлика» 1710 року, відома всім ще зі шкільного курсу, зовсім не була Конституцією в сучасному розумінні слова. Некоректно вважати її ані першою Конституцією в Україні, ані в світі. Це були запозичені з польсько-литовської політичної культури «договірні пункти» між обраним правителем (гетьманом) і його народом (козаками).

Попри те, що по суті цей документ не був Конституцією, він був абсолютно унікальним правовим явищем, адже задокументував ставлення козацтва до свободи. Вперше суспільний договір був укладений таки чином, що не цар чи володар дарував вольності народу, а сам народ обирав, по суті, керівного менеджера, який управляв на засадах чіткого розподілу влади. Так починалася демократія.

Цей документ також можна назвати однією з найперших антикорупційних програм України. Він робив неможливою узурпацію влади. Документ передбачав, що військові старшини мають бути обрані вільним голосуванням, що гетьман не має права самовладно привласнювати те, що належить громаді, не має права розділяти громадське майно між іншими людьми. Документ передбачав, що ніхто не може зловживати місцевими бюджетами, а якщо буде помічений у розтратах – має відшкодувати кошти з власної кишені. Суд має бути незалежним, і гетьман повинен виконувати його рішення. Відповідальність за різні рішення несуть різні інституції, а не гетьман одноосібно.

4. КОЗАКИ – ЦЕ ДЕРЖАВНІСТЬ

Саме козаки були авторами і реалізаторами ідеї української держави та її легітимації у міжнародній спільноті як незалежної держави. Наприклад, Переяславська Рада 1654 року не була ані приєднанням, ані возз'єднанням із Росією, це був військовий союз двох держав. Такі союзи у той період і були актами міжнародного визнання. Як зазначає історик Віктор Брехуненко, коли легітимний християнський володар бере під своє крило нове державне утворення, цим сигналізує світу, що він визнає його легітимність. Після цього всі європейські правителі трактували Гетьманщину як легітимну державу, а Богдана Хмельницького – як законного правителя.

У вересні 1658 року Військо Запорозьке під проводом гетьмана Івана Виговськогоуклало Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. За її умовами Річ Посполита перетворювалася з двоєдиної (польсько-литовської) на триєдину (польсько-литовсько-українську) державу. Тобто, козацька держава ставала третім рівноправним членом польсько-литовської унії. Одним із наслідків Гадяцької угоди стала чергова агресія Росії проти України і знаменита Конотопська битва 1659 року, в якій козацько-татарські війська розгромили московитів. Проте втілити в життя умови Гадяцької угоди так і не вдалося. На заваді стала позиція польської шляхти, рядового козацтва й селянства та промосковськи налаштованих козацьких старшин.

У березні 1669 року Військо Запорозьке під владою гетьмана Петра Дорошенка уклало Корсунську угоду про васалітет із могутньою Османською імперією. Наслідком її стала польсько-турецька війна за Україну. Для поляків вона завершилася катастрофічно: Річ Посполита на чотири роки стала данником турків, а кордон Османської імперії проходив за якихось 30-40 кілометрів на південь від Києва. На цілих 27 років на мапі Туреччини з'явилася провінція під назвою Кам'янецький еялет.

Протягом 1680–1791 років існувала Ханська Україна – територія на півдні України між Дніпром і Дністром, офіційно підпорядкована Кримському ханству. Тут також мешкали козаки, гетьманів для яких призначав кримський хан. Також з 1711 по 1734 рік Військо Запорозьке Низове перебувало під кримською протекцією.

Петро Дорошенко

У пониззі Дніпра, поблизу сучасного Херсона, існувала Олешківська Січ. Ті запорожці вирішили, що краще жити під владою мусульманського хана, ніж православного царя Петра І.

На Слобожанщині, на сучасному українсько-російському прикордонні, в XVII–XVIII століттях мешкали слобідські українські козаки. Вони не залежали ні від Гетьманщини, ні від Запорозької Січі, ні від Ханської України, а користувалися автономією у складі Московського царства (потім – Російської імперії). Слобідських полків було п'ять: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський і Острогозький. Дуже нетривалий час існували також Балаклійський і Зміївський полки. Територія Острогозького полку майже повністю розташовувалася у межах сучасної Воронезької області Росії.

5. КОЗАКИ – ЦЕ ДОНБАС

Переважна частина сучасного Донбасу у XVIII столітті входила до складу Запорозької Січі («Вольностей Війська Запорозького Низового»), утворюючи Кальміуську і Єланецьку паланки. Ба більше, запорожцям належали й частково терени сучасної Ростовської області й Краснодарського краю Росії. Центром Кальміуської паланки вважалося городище Домаха (тепер – Маріуполь). Водночас, північна частина Донеччини входила до складу Ізюмського полку Слобідської України.

6. КОЗАКИ – ЦЕ ЕЛІТА

Козаки – це не селяни, які зажадали вільного життя. Козаки – це вихідці з нижчих прошарків еліти, які в силу різних причин не могли довести своє шляхетство. Згодом до них почали долучатись і представники інших верств населення.

За часів Гетьманщини розвиток української культури та освіти був на надзвичайно високому рівні. Українська церква процвітала: її школи були найкращими в імперії; її добре освічених священиків завзято переманювали до себе росіяни; завдяки покровительству гетьмана Івана Мазепи зміцнилася її економічна база. Києво-Могилянська колегія генерувала таку кількість якісно освічених випускників, що вони не лише повністю забезпечували всі потреби тодішнього ринку праці Гетьманщини, а й активно залучалися Росією до державотворчих процесів. Тому слід козаків в історії та культурі Росії значно глибший, ніж там звикли це визнавати.

Нащадки козаків також проявляються значно частіше, ніж нам здається. Протягом 1675–1679 років гетьманом Правобережної України був Остап (Євстафій) Гоголь, якого вважають одним із пращурів великого письменника Миколи Гоголя. Похований Остап Гоголь у Межигірському монастирі, проте могила не збереглася: у 1930-х монастир знищили більшовики. На початку 2000-х територію колишнього монастиря привласнив Віктор Янукович, у 2014 році її знову повернули до державної власності.

Наталія Гончарова, дружина російського поета Олександра Пушкіна, за лінією матері була пра-пра-пра-внучкою українського гетьмана другої половини XVII століття Петра Дорошенка. Останні двадцять років життя Дорошенко провів у Росії, де й залишилися його нащадки. Усипальниця гетьмана збереглася в селі Ярополець Волоколамського району Московської області.

7. КОЗАКИ – ЦЕ НЕЗНИЩЕННО

Всупереч поширеній думці, буцімто Катерина II знищила козацтво наприкінці XVIII століття, українські козаки існували й пізніше, навіть у XIX столітті. Так, під владою Російської імперії перебували Катеринославське (1787–1796), Чорноморське (1787–1860), Бузьке (1803–1817), Дунайське або ж Новоросійське (1828–1868), Азовське (1832–1865) козацькі війська. Козаків Чорноморського війська 1792 року переселили на Кубань, завдяки чому згодом постало Кубанське козацьке військо. На землях, підконтрольних Османській імперії, з 1775-годо 1828-го існувала Задунайська Січ, а з 1853-го до 1877-го – корпус козаків оттоманських, який неодноразово воював проти росіян в Румунії та Болгарії. Але і це ще не все. У складі Габсбурзької монархії на теренах сучасної Сербії з 1785 до 1805 року перебувала Банатська Січ. Її заснували задунайські козаки, які не хотіли служити туркам.

Нащадки козацьких гетьманів прийшли до влади в Україні у XX столітті. Наприкінці квітня 1918 року гетьманом України проголосили Павла Скоропадського, предок якого Іван Скоропадський гетьманував на Лівобережжі з 1708 до 1722 року. Міністром закордонних справ став Дмитро Дорошенко – нащадок гетьманів Михайла, Дорофія, Андрія, Григорія і Петра Дорошенків. Міністром праці став Володимир Косинський – нащадок гетьмана Криштофа Косинського. Канцелярію Павла Скоропадського очолив Іван Полтавець-Остряниця – нащадок гетьмана Якова Остряниці. Резиденцією Скоропадського завідував Михайло Ханенко – нащадок гетьмана, також Михайла Ханенка. Крім того, Павла Скоропадського оточували численні нащадки козацької старшини. Так, Микола Сахно-Устимович і Федір Лизогуб у 1918 році стояли на чолі уряду, а особистим ад'ютантом гетьмана був полковник Василь Кочубей – далекий нащадок того самого генерального судді Кочубея, котрий зрадив Івана Мазепу.

Джерело 24 Канал

7.6. «Козацькому роду нема переводу»: найвідоміші картини з козаками

Козацтво – унікальне явище свого часу, яке не мало аналогів та навіть подібних за змістом фактів. Тому не дивно, що багато художників у різні часи створювали свої шедеври присвячені козакам. Козацькі картини прикрашають безліч музеїв по усіх куточках планети, а ще більша кількість, напевно, є в приватних колекціях. Мати вдома картини з козаками уже стало хорошим тоном, адже їх велич та дух не можуть не захоплювати.

Юзеф Брандт «Запорожці»
«Тарас Бульба на чолі війська»
«Вставайте, козаки»
Юзеф Брандт «Козаки у степу»

Ілля Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султану»
«Проводи на Січ»
Битва під Берестечком
Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким
«Атака запорожців у степу»
Ілля Рєпін «Козак у степу»
«Козачий пікет»
Богдан Хмельницький в’їжджає до Києва
«Січ іде»
Козак Мамай
Ілля Рєпін «Козак»
«Запорожець»
Козак з дівчиною
«Козацький двір»
«Побачення»
«Хорунжий»
«Хотинська битва»
«Козак і дівчина біля криниці»
«Козак на коні»
«Над Дністром»

Джерело: kozakorium.com 

7.7. Цікаві факти про Данила Галицького 

Данило Галицький — один з найвидатніших українських князів, могутній правитель, проникливий політик і дипломат, відчайдушно хоробрий воїн і талановитий полководець.

Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об'єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле.

Князь розширив територію до Любліна і Перемишля на заході, Мукачево та Чернівців — на півдні, будував нові міста (Львів, Холм, Угровськ, Данилів) і розвивав старі (Галич, Дорогочин, Володимир). При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.

Все його життя — це боротьба за захист українських земель від численних завойовників.

В 19 років (1223) — один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна.

У 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш «м'яку залежність» від Орди, ніж інші давньоруські землі.

В 50 років офіційний «Король Русі» (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар.

Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни. Його предками по батьківській лінії були славний Володимир Мономах і об'єднувач Польщі Болеслав Кривоустий, по материнській — візантійський імператор Іссак ІІ Ангел.

Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця.

У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди. Його тоді дивом врятували найближчі охоронці.


У 1229 року під час облоги польського міста Каліш князь Данило Романович особисто проник за міські стіни для розвідки. Він перевдягнувся простим боярином, а обличчя закрив глухим шоломом. Почувши, як городяни на своїх зборах сперечаються, здавати їм місто чи ні, князь вийшов в центр і назвав своє справжнє ім'я, а потім запропонував їм капітулювати перед ним особисто. Поляки, вражені такою сміливістю і благородством, погодилися і уклали мирний договір з хоробрим воїном.

У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.

Джерело: dovidka.biz.ua

7.8. Історія, яку приховували: Похід Сагайдачного на Москву 

Про неабияку тактичну і стратегічну майстерність українських богатирів-воїнів нагадує московський похід Сагайдачного 1618 року. Похід руських витязів виявився вдалим і швидким. Захопивши багато фортець, міст, козаки просувалися до Москви. І навіть взяли її в облогу. На жаль, московському командуванню від перебіжчиків стало відомо про розташування військ і штурм не відбувся. Сагайдачний повернувся на Січ, а Московія була змушена укласти перемир'я, відоме як Деулинське.

Отже, козацькі походи були зразком військового мистецтва, якому намагалася навчитися вся Європа. Козацький бойовий стрій і швидкі кулі змушували ворогів тремтіти за морем і за горами, у полі і на морі. Їх гострі шаблі викликали у ворогів такий переполох, що грабіжники кидали награбоване і швидше рятували свої життя. Мобільність, прагнення воювати з ворогом на його території, мудре командування – основні причини вдалих козацьких «вилазок» і серйозних військових експедицій:

Протягом 1 618 р. проходив неординарний і знаковий похід запорізьких козаків під керівництвом Петра Сагайдачного на Москву.

Він проходив в рамках польсько-московської війни. Прагненням Речі Посполитої було підкорення Московського царства і приведення до царського престолу короля Владислава.

Проблема лавіювання між Османською імперією, Московським царством і Річчю Посполитою призвела гетьмана до думки про використання Московського походу як демонстрації сили козацтва і налагодження зв'язків з Москвою.

Одночасно, «татарський синдром» також міг зіграти роль – Сагайдачний досить впевнено подолав шлях в Москву, але в останньому штурмі не підтримав поляків, тому і не планував цього робити. Абсолютне посилення Варшави могло стати для України небезпечним.

Сагайдачний як досвідчений політик і військовий діяч постійно підтримував можливості отримати визнання для козаків і всієї Запорізької Січі. Тому, коли королевич Владислав почав чергову військову кампанію проти Московського царства, яка повинна була привести його на Московський престол, або принаймні захопити більшу частину царства і отримати стратегічну перевагу в колонізації перспективних територій і торгових шляхів, Сагайдачний виступив разом з ним і привів із собою сорок тисяч козаків.

Похід виявився вдалим для козаків. Сагайдачний розумів ситуацію, добре орієнтувався в тогочасній політиці, і намагався надати козацтву можливості військового зростання і вдосконалення. Демонстрація сили в Московському царстві і під час облоги самої Москви була більш, ніж переконливим аргументом для Польщі.

Козацтво формувало свою політику на великих просторах Східної Європи. Відкрито виступати проти Польщі Сагайдачний не хотів, хоча ця ідея існувала і набирала вагу серед козацтва. В той момент історична ситуація складалася не на користь Польщі, але і не на користь козацтва. Османська імперія наступала з півдня, і протистояти їй поодинці не могли ні перші, ні другі. Тому єдиним правильним рішенням Сагайдачного було узгодження спільних дій з Варшавою: спочатку проти Москви в 1618 році, а через три роки – проти Стамбула. І наслідком такого військового союзу став порівняно тривалий мир на обох фронтах. Козацтво ж сформувало певний політичний резерв довіри і поваги у всій Європі. А Цецора стала проміжним між двома великими війнами нагадуванням шляхті про те, що без козаків Польща не зможе залишатися великою і впливовою державою.

Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з принцом Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Однак ні воїнів, ні грошей не надійшло, тому й більшість солдатів покинуло табір. Щоб врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів, українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за повідомленнями козацької розвідки більшість московитских військ було націлено на Смоленський напрямок, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Для збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, була проведена операція з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (у травні 1618 року в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).

В середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом декількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, посланий у травні в Калугу. По дорозі він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Одночасно спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тис.) захопити Можайськ не дали результатів.
Поповнивши свої сили і визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушино, український полководець продовжив похід. Був захоплений Шацьк, однак під Михайловим козаки зазнали першу невдачу. Запорізький авангард в 1 тис. чоловік на чолі з полковником Милостивим мав вночі захопити місто. Однак цей план зірвався, і Сагайдачний був змушений перейти до звичної облоги. Через десять днів Михайлов був захоплений. В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Д. Пожарського (шанованим донині росіянами). Однак російські ратники при першій сутичці з козаками розбіглися.

Потім проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московитсько опір.

Відправившись Коширським шляхом, запорожці вже 17 вересня були в Бронниці поблизу Донського монастиря. Росіяни спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов у Тушино, де 20 вересня з'єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимов.

У вересні 1618 року українські та польські війська під проводом гетьмана П. Сагайдачного та Я. Ходкевича взяли в облогу Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими воротами Земляного валу і готувалося до штурму. Однак штурм Арбатских воріт 1 жовтня 1618 був вкрай невдалим тому, що польська шляхта не збиралася битися на смерть, до того ж двоє найманців – французьких інженерів – перебігли через несплату платні на сторону москалів і передали їм плани атакуючих.

Переговори велися в селі Деуліно недалеко від Троїце-Сергієвої лаври. 1 грудня 1618 було підписано так зване Деулінське перемир'я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські та українські землі, які до цього були під владою Москви – Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. В кінці 1618 – початку 1619 закінчилася громадянська війна на Московії, яка тривала 15 років. Військо Сагайдачного повернулось в Україну через Болхов – Орел – Севськ.

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км, без серйозного опору, і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15 – 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, в 2-3 рази – ніж європейці.

Підкорена Москва і завзятість гетьмана Сагайдачного

Петро Сагайдачний – випускник славної Острозької академії (в ті часи на Московії вузів не існувало) самий незручний історичний персонаж для російської історії і політикуму, так як його не можна звинуватити в тому, що він дав присягу цареві, як Мазепа чи Виговський, а потім порушив її . Не можна звинуватити в тому що він був поганий полководець або флотоводець, що він не стояв на сторожі православ'я, що він був неуком, і навіть не можна перекрутити про нього історію, тому ми і знаємо про цю людину так мало.

Проте, його похід на Москву офіційна російська історія висвітлює як зрадницький напад поляків та українців, під командуванням гетьмана, але ось тільки кого ж все-таки зрадили не згадується. Зате героїчна оборона від переважаючих сил противника, якщо і описана, то дуже докладно.

Так ким же все-таки була ця людина і в чому його заслуги перед своєю країною?

Регулярне вторгнення татар супроводжувалося знищенням міст і сіл, а також масовим полоном українців, і звичайно для протидії потрібна була інша чітко організована військова сила. Ось тут і знадобився талант Петра Сагайдачного, якого козаки і обрали своїм ватажком. Він розробив стратегію збройного опору ханським ордам і турецьким військам, і запорожці почали успішні сухопутні і морські походи.

Отож, не будемо вдаватися в біографію, а ось основні його перемоги:

1605 рік – козаки Сагайдачного захопили Варну і спалили її.

1608 рік – захопили Перекопську фортецю також зруйнувавши її.

1609 рік осінь – на 16 чайках увійшли в гирло Дунаю і напали на турецькі міста Ізмаїл, Кілію, Білгород.

1615 рік – на 80 (!!!) чайках підійшли до Константинополя і на очах турецького султана спалили гавані Мізевіі і Архіоку. Турецький флот наздогнав козаків, але козаки перемогли турків і захопили в полон їх адмірала (на той час у Росії-Московії про флот навіть не мріяли, тим більше про Чорноморський. Тому, флотилія Запорізької Січі в ті часи вважалася не тільки одним з найсильніших флотів Європи , а й одним з найбільш грізних в Чорному морі).

1616 рік – Битва на 40 чайках 2000 козаків з турецьким флотом в Дніпро – Бузькому лимані. Перемога козаків і захоплення 15 галер. Після цього похід до Анатолійського узбережжя. Напали на Синоп, захопили фортецю, знищили турецький гарнізон і ескадру. Руйнування Трапезунда.

1616 рік – захоплення Кафи (Феодосії) – найбільшого невільничого ринку та звільнення тисяч невільників. Знищення 14-тисячного гарнізону і великої ескадри.

1618 рік – Козаки увійшли у Стамбул, убили 6 тисяч турків, захопили велику кількість полонених і спалили половину міста.

Правителі Анатолії та Балкан звернулися до турецького султана з петицією про допомогу інакше вони будуть змушені визнати владу козаків. Султану довелося збирати нараду з союзними державами для обговорення плану дій проти козаків.

Зі свого боку Сагайдачний з військом запорізьким приєднався до антитурецької коаліції разом з Персією, Францією, Польщею, Ватиканом, Абхазією, Мінгрелією та Грузією. Про це офіційна історія Російської Федерації (як раніше і СРСР) замовчує, тому що по її версії України ніколи не було, і з нею ніхто не рахувався, але як ми бачимо все було якраз навпаки.

Цей же 1618 рік. Сагайдачний разом з Польщею вступає у війну з Росією, адже в Чорному морі всіх турків він розгромив, і звичайно їм потрібно дати час нагуляти сальця, а в Московії козаки ніколи не були, і негоже таким грізним воякам не обкласти царя Московського контрибуцією до самого Китаю. Ось зібравши 20 000 військо, що не послухавши польського плану, рушило прямо на Москву, захопивши по дорозі Путивль, Рильськ, Курськ, Єлець, Лебедин, Скопин, Ряжськ, розрізаючи простір між Курськом і Кромами. Під Ельцом Сагайдачний прихоплює Московське посольство, яке везе хабар кримському ханові в 30 000 рублів з царської скарбниці, захопивши в страшну козацьку неволю 50 татар конвою. В районі Серпухова козаки зустрілися з військом Пожарського, яке розбіглося при першій же сутичці. Москва виставила наступного геніального воєначальника, яким виявився Гришка Волконський, планом якого було перешкодити козакам переправитися через Оку, але Сагайдачний не став йти напролом, а переправився вище за течією, швидко придушивши війська противника. У Росії люди ніколи не закінчуються, третім полководцем виявився Бутурлін, якого Сагайдачний здолав самостійно, з'їздивши булавою по черепу (військо його було швидко розбите). І вже в кінці вересня козаки стоять під Арбатськими воротами Москви, обіймаючись з братніми польськими військами.

Але тут вступає в справу його величність випадок, Сагайдачний почав похід не в найвдаліший час, коли «Жнеці жнуть» в серпні, і навіть не дивлячись на швидкість колонізації Московії, він стояв там уже напередодні зими. Можна було б і осаджувати, але для цього потрібні гроші і бажання поляків, якого на той час у них зменшилася, та й Москва запропонувала хороші відкупні, тому тут же було підписано так зване Діулінське перемир'я. Ось такою випадковістю як Московський клімат це місто і зобов'язаний своєю «непокорімостью», якщо б Сагайдачний пішов не в серпні, а почекав до весни, цілком ймовірно історія, та й доля Московії була б зовсім іншою.

P.S. Як би зараз не применшували України, якої для росіян ніколи не було, як не було для гомо совєтікус і української мови, як і нашої історії, яку розробив австрійський генштаб, нам українцям є чим пишатися, тому що історії нашої країни може позаздрити більшість, головне, що нам її слід відроджувати і пропагувати.

Джерело: oleg-leusenko.livejournal.com

7.9.Чому ніхто не знає про князя, котрий розбив перший наступ на Київ московитів?

Нам треба знати і шанувати своїх героїв. Зараз Церква визнає святими лише чотирьох київських князів: Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ольгу Святу та Мстислава Хороброго. Діяльність останнього 200 років замовчувалася, хоча він був канонізований ще в сиву давнину. Ніхто з пересічних громадян нічого не чув про Мстислава Хороброго лише тому, що він розбив перший наступ на Київ предків московитів.

Андрій Боголюбський зібрав у похід велетенське військо у складі суздальців, рязанців та інших, більше за 50 тис. Це — чи не найбільше військо, про яке згадують вітчизняні середньовічні літописи. Суздальці обложили Мстислава Хороброго у Вишгороді. Його військо дев'ять тижнів на мурах і біля міста вело бої з суздальськими нападниками. Розгром суздальців під Вишгородом стався на початку зими 1173 року. Незабаром у Суздалі Андрія Боголюбського убили змовники, котрі повстали проти його жорстокості.

Церква визнала Мстислава Хороброго, керівника розгрому суздальців, святим. І ще деталь — син Мстислава Хороброго, князь Мстислав Удатний 1216-го в битві на р. Ліпиці розгромив військо володимиро-суздальського князівства. Як пише літопис, суздальський князь і його брат Ярослав, майбутній батько Олександра Невського, тікали в спідній білизні, загнавши семеро коней і залишивши на полі бою все військо. Під ударами князів київської династії Володимиро-Суздальське князівство розпалося.

Джерело: meest-online.com

7.10. Козак Іван Сірко. Людина-легенда

Легенда про кошового отамана Сірка

Іван Сірко прожив 210 років – тричі по 70. Коли приходив час смерті, отаман кликав козака-джуру, свого помічника, і давав йому три пляшки з настоями трав. Після смерті отамана, він закопував його тіло. На третій день джура розгрібав землю і окроплював тіло отамана настоєм з першої пляшки – Сірко починав дихати. Після настою з другої пляшки у Сірка відкривалися очі, ну а після третього кроплення отаман починав рухатися та говорити. Коли смерть прийшла за Іваном втретє, він наказав себе спалити та розвіяти попіл за вітром. Але перед тим – відрубати йому руку та носити її у походи козацького війська 7 років і лише потім – покласти в могилу.


Отамана Івана Сірка чи не кожен українець бачив хоча б раз у житті. Живописець Ілля Рєпін зобразив його у центрі своєї картини «Запорожці пишуть листа турецькому Султанові». В Івана Сірка дійсно були дуже правильні риси обличчя. Але Рєпін не знав однієї деталі: отаман мав на нижній губі з правого боку родиму пляму червоного кольору. Сучасники вважали її Божим знаком, який відрізняв Сірка від звичайних людей…

Козак Половець мав клопіт із хлопцем від самого народження. Коли жінка народила дитя, одразу ж втратила свідомість. Молока не стало за тиждень – довелося годувати дитину хлібом. Немовля спокійно гризло окраєць, бо народилося одразу із зубами. Дяк, який зайшов охрестити немовля, відмовився брати дитину на руки, перехрестив здалеку і втік. А налякані сусіди радили батькам позбутися сина, бо за повір'ями, поява дитини з зубами означала, що народився майбутній вбивця.

Малюк ріс хворобливим і мовчазним. Серед однолітків почувався чужим, тому часто блукав лісом на самоті. У ніч на Івана Купала його збив з ніг сильний поштовх. Хлопець закричав, навмання вчепився у нападника, а коли отямився, побачив, що голими руками задушив вовка…

Після того випадку Іван перестав хворіти, але у селі його почали побоюватись. Легенду про вовка записали на Харківщині. Вважається, що саме там народився отаман. Дійсно, у тамтешній козацькій слободі Мерефі довгий час жила дружина та діти отамана. У хроніках це місце навіть називали Сірківкою. Але ж Сірко народився задовго до заснування слободи – на 53 роки раніше…

1618-й рік. Брацславське воєводство. Обійстя дрібного шляхтича Сірка. Рід скромний, але навіть такий дрібний дворянин як Сірко міг стати сенатором. Тому батько не шкодує ані сил, ані грошей, аби його син ріс освіченим: змушує хлопця займатися латиною, адже усі закони у Речі Посполитій видавалися саме цією мовою, не менше уваги приділялося і мистецтву володіння шаблею, бо найперший обов'язок шляхтича – військова служба королю.

Сірко був дійсно освіченою людиною. В архівах зберігаються його листи московським царям Олексію та Федору, королю Речі Посполитої Яну ІІІ Собеському та кримському ханові.

Але поки не зрозуміло, як хлопець з шляхетної родини потрапив до запорожців?

У тих краях козаків можна було побачити нечасто, але висуваючись у похід проти турків, одного дня через село таки проходили козаки. Іван не міг втриматися, аби не побігти дивитися на славних вояків. Останню крапку у виборі хлопця поставив випадок, який визначив його долю на багато років вперед: вражений вмінням козака зупиняти кров, хлопець наважився попроситися з ними на Січ. Іванові не відмовили, але попередили, що на нього чекають справжні випробування.

Козаки вирішили приставити Івана джурою до старого козака. Сірко здивувався: чого його може навчити старий дід? А почалося навчання з того, що Іванові зав'язали очі і примушували ходити так цілий день. До побутових незручностей він швидко звикає.

Має лише сорочку, виварену у риб'ячій юшці, аби в ній воші не заводилися. І в цій сорочці ходить незалежно від того, дощ надворі чи спека. Він виконує все, що йому говорять.

Наступного дня малому затулили вуха, ще й до кисті прив'язали шаблю. Іванові ця вправа подобалася. Шабля швидко стала продовженням руки.

Але найбільше часу треба витрачати на, здавалося б, просте завдання:

потрібно було стати спиною до сонця перед стіною і торкнутися поверхні стіни рукою швидше, аніж там з'явиться власна тінь. Після того, як опанує це, старий козак обіцяв, що Іван ловитиме кулі на льоту.

Цікаву науку проходить Іван у старого козака, але найважче йому – вчитися помирати. Вправа начебто і не складна, але замість того, щоб впадати в анабіоз, Іван постійно засинає… Потрібно було лягти на спину та дивитися на сокола, який літав у небі. Птах рухався дуже повільно, часто замираючи. Споглядаючи за ним, учень намагався уповільнити ритм серця, аби воно майже зупинилося. Дід казав, якщо навчитися так робити, то ляже отак козак у канаві біля ворожого табору, а на нього і не звертатимуть уваги, бо подумають, що неживий. Через рік невтомних тренувань Іван вже міг під час такої вправи бачити все довкола очима того сокола, що кружляв у небі.

В історії не так багато знаменитих воєначальників, про яких говорять: він не програв жодного бою. Серед найвідоміших – Олександр Македонський, Ганнібал, Олександр Невський та Олександр Суворов. У цей перелік чомусь вкрай рідко потрапляє ім'я кошового отамана Сірка, на рахунку якого теж немає програних битв. Його перемоги багатьма не сприймаються, тому що отримані за допомогою магії характерників… Але якщо 55 виграних битв отамана Сірка – це не ворожба, тоді потрібно шукати витоки формування Сірка як стратега.

Опанування воєнних навиків за книжками у 17 столітті – справа зайва, адже українське військо постійно бере участь у війнах. Аби протистояти агресії Стамбула в Європі у 1617 році створюють Лігу християнської міліції. Нещодавно на півдні Франції, де містився центр Ліги, знайдено рукописні матеріали, які підтверджують контакти старшини із представниками запорізького війська…

Під час 30-літньої війни французькі війська 10 років не могли оволодіти фортецею Дюнкерк. Гинули тисячі людей, та фортеця все одно залишалася у руках ворога.

Тоді до протоки Ла-Манш прибувають козацькі війська під командуванням Івана Сірка. Сірко висуває французам умову: не втручатися у його план. Піддані Людовика ніяк не можуть зрозуміти, чому козаки зволікають з атакою.

Українці декілька днів витрачають на вивчення мурів. З настанням ночі запорожці починають штурм цитаделі. Іспанські патрульні кораблі це виявляють і атакують січовиків. Тоді Сірко наказує підняти білі прапори, а козакам – зачаїтися у трюмах. Іспанці припинили стрілянину і підійшли до українських кораблів, висадилися на безлюдні палуби. Допитливість іспанців і погубила. Козаки вирвалися у темряві із трюмів та кинулися в рукопашну. Вони стрімко подолали іспанців і заволоділи їхніми кораблями. Сірко миттєво визначив, що серед полонених є комендант іспанського форту. Тоді іспанських матросів запорожці вишикували на палубі, а коменданту наказали піднятися на капітанський місток. Підопічні Сірка пройшли без єдиного пострілу. Вони висадилися і без проблем атакували Дюнкерк. Незабаром 5-тисячний іспанський гарнізон склав зброю.

Козаки взяли цитадель за лічені години

Зрозуміло, що цю перемогу січовики отримали без застосування магії. Феноменальна військова удача Сірка базувалася на інших уміннях полководця. Він ефективно використовував особливості рельєфу, користувався даними розвідки, а у бою відзначався високою маневреністю.

Але чому здобутки Сірка замовчують військові історики?

Подальші події у французькому періоді життя Сірка усе пояснюють.

Кардинал Мазаріні затягує із виплатою грошей за козацьким контрактом, але ніяк не знаходить приводу позбавитися присутності січовиків у Франції. А вони, тим часом, не збираються полишати країни без своїх грошей. Кардинал наказує знищити документи, які б засвідчували участь козаків у штурмі Дюнкерку. Мазаріні отримує чергове повідомлення: виявляється Сірко доволі впевнено почувається у Парижі.

Він читає латиною лекції з історії Польщі та Русі-України у Сорбоні. І навіть влаштовує дуелі на вулицях міста. Але ж дуелі заборонені законом…Якщо вдасться зловити Сірка на гарячому, з'явиться привід запроторити впертого українця до Бастилії і тоді вся ця козацька ватага, позбавлена свого ватажка, нарешті подасться до себе додому без жодної копійки.

Кардинал призначає гвардійців для стеження за Сірком.

Привід ув'язнити полковника Сірка з'являється чи не наступного дня. Гвардійці провокують Сірка на збройне зіткнення, дорікнувши полковнику, що французи воюють за честь і славу, а козаки – за гроші.

Відповідь прозвучала миттєво – кожен воює за те, чого йому бракує.

Але за правилами честі, французькому шевальє за образу доведеться відповісти. Гвардієць цього тільки і чекав, але незабаром не міг второпати, що відбувається. Здавалося, він не міг наблизитися до свого противника, через декілька хвилин гвардієць втратив орієнтацію, йому здавалося, що противників навколо нього декілька, і відбиватися потрібно з усіх боків. Знесилений шевальє впав без тями. Його секунданти визнали свою поразку, але при цьому не зафіксували жодної подряпини на тілі гвардійця.

У такий безкровний спосіб Сірко виграв 17 боїв. Містом поповзли чутки, мовляв, загадковий українець-дуелянт знає магічні замовляння. А гвардійці тим часом безуспішно намагалися розсекретити тактику бою, яка призводить до перемоги без пролиття крові. Париж такого ще не бачив.

Провокація кардиналу Мазаріні не вдалася. Тому він вирішив уникнути розрахунку більш дипломатичним способом. Він запросив до себе Сірка і почав пояснювати запорожцю, що не може визнати його перемогу під Дюнкерком, адже Сірко взяв фортецю не за правилами ведення війни, а за допомогою магії та підступності. Сірко переконує кардинала визнати перемогу запорожців, інакше козаки перейдуть на бік іспанців і Дюнкерк французам доведеться відбивати знову. Мазаріні з козаками розрахувався, а Сірка почали звинувачувати у меркантильності.

Після закінчення 30-річної війни Сірко вже старий і досвідчений воїн. Середня тривалість козацького віку тоді не перевищувала 35-ти років, а Сіркові на той час уже 43. Проте, власний рахунок його переможних битв невеликий. Поки що він діє в упорядкуванні Богдана Хмельницького, але після підписання Переяславської угоди, Сірко не погодився з промосковською політикою гетьмана, і вирішив податися до низового козацтва, на Запорізьку Січ. Там Сірко, воюючи з турецько-татарськими нападниками, визволяє з неволі десятки тисяч бранців-християн. Запорожці швидко оцінили воєнні вміння Сірка.

Відданий традиціям, непереможний в бою, він швидко набуває авторитету. І от коли Сіркові виповнилося 57 років, низове козацтво просить його стати кошовим отаманом.

Тоді посланець польського короля у супроводі охорони прямує на Чортомлицьку Січ. Бути обережним примушує таємний вантаж, який він везе для кошового отамана. Мандрівка триває вже третю добу. Посол хоче швидше завершити відповідальну місію, і одразу прямує до новообраного отамана. Але як тільки він його бачить, то одразу розуміє: місія провалилася. король хотів багатими подарунками привернути нового запорозького ватажка на свій бік, але цього золотом не спокусити…

Шляхтич не помиляється. Кошовий отаман подарунки не приймає. Та ще й жартує, що справжнього вовка посадити на золотий ланцюг неможливо. Хіба що на залізний.

Посланець польського короля був вражений, що начальник знаного у всій Європі війська живе у простому курені, харчується із козаками із одного казана, носить, як і всі, простий одяг.

Це разюче відрізнялося від того, до чого звик поляк. У нього на Батьківщині воєводи – забезпечені люди. Запорожці ж найбільшою цінністю вважали не золото, а волю та побратимство…

Сірко ніколи і нікому не пояснював, чому приймає те чи інше рішення. За відсутності будь-яких свідчень, розгадати, яка ж насправді воєнна хитрість криється за легендами, майже неможливо.

Джерело: uamodna.com

7.11.Гетьман Пилип Орлик: історія боротьби за незалежність України

Гетьман, котрий не зміг реально встановити свою владу в Україні, але його боротьба за незалежність Батьківщини була більш, ніж реальною. Видатний гетьман досить довгий час вважався правою рукою Івана Мазепи, його найближчим сподвижником. Аналіз діяльності Пилипа Орлика часто неповний, історики оцінюють та демонструють юридично-формальну сторону його життя, в першу чергу – знамениту Конституцію.

Натомість, про військові та дипломатичні якості майже не говорять, тим самим замовчують великого стратега. Послідовник Мазепи був надзвичайно талановитим, і зумів зацікавити Західну Європу українським питанням. На жаль, його потуги залишилися не здійсненими, причому значною мірою через відсутність взаємодії в Україні між Запорозькою Січчю та Гетьманщиною.

Пилип Орлик походив із чеської шляхти, котра осіла в Речі Посполитій, точніше в Литві, ще після Гуситських війн. Поступово родина Гетьмана Пилипа Орлика схилилася до православ'я, – мабуть, під впливом білоруського оточення. Кар'єрне зростання Пилипа Орлика після єзуїтського училища все одно відбувалося в напрямку православ'я Києво-Могилянської колегії, і в цій системі його помітили.

Здібний писар зацікавив людей Мазепи, котрі, як і сам гетьман, також мали давні зв'язки із київським братством.

Для тогочасної системи гетьманського управління Орлик був справжньою знахідкою, оскільки володів неабияким талантом ораторства та був здібним поліглотом – знав мови всіх сусідніх з Україною народів, а також володів тими, котрі вважалися міжнародними – латинською, грецькою, польською, французькою, німецькою та іншими. Інтелігентність та освіченість допомагали Орлику зростати вгору по щаблях влади, якої він, однак, ніколи не добивався надто жадібно – скоріше, навпаки, не проявляв достатньої активності для освоєння нових урядів.

Це була людина, котра вміла грати в команді і бути її органічним елементом – найважливішим для Івана Мазепи.

Генеральний писар традиційно мав друге значення в державі після самого гетьмана – якщо не за формальністю посади, то за впливом на ситуацію.

Пилип Орлик поділяв плани Мазепи щодо протистояння із Москвою. Більше того, можемо стверджувати, що в силу молодшого віку Пилип Орлик бачив ситуацію в Україні по-іншому, більш сучасно, ніж старий гетьман, і був готовий до радикальних змін. Тому під час гетьманування Орлика відкрита антиросійська дипломатія стала одним із провідних напрямків його діяльності.

Шведський король Карл ХІІ розглядав Орлика як одного із претендентів на гетьманство після смерті Івана Мазепи. Орлик перебував на стороні повстанців та шведів під час Полтавської битви, а потім рятувався втечею до Бендер.

У 1710 році Пилипа Орлика обирають гетьманом Війська Запорізького, а фактично – всієї України, але вже у вигнанні. Орлик мав велику підтримку серед старшини і беззаперечний авторитет як досвідчений керівник та послідовник Мазепи. У зв'язку із обранням Орлик укладає із козацтвом особливий договір – «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького». Вважають, що цей документ було створено ще при Мазепі за його ініціативи, хоча істину знайти складно.

Важливо те, що Конституція стала втіленням стремлінь козацтва до демократичного розвитку країни – як гетьманської старшини, так і запорожців, а також їхніх спільних перспектив здобути державну незалежність.

Новий гетьман України Пилип Орлик мав намір продовжувати боротьбу із Росією. Для цього за допомогою Швеції та Османської імперії було створено коаліцію, яка розпочала черговий етап Північної війни, і одночасно – війни за незалежність України. Показовим є той факт, що це була боротьба не лише проти Гетьманщини на Лівобережжі, – адже Петро І захоплював Правобережну Україну під час протистояння зі Станіславом Лещинським – союзником Швеції. Цікавим є і участь в цій війні «Бога війни» Семена Палія та гетьмана Івана Скоропадського на стороні Петра І.

Цей елемент громадянського внутрішнього протистояння в Україні демонстрував розкол серед її основних політичних сил, котрий проявився ще за часів Мазепи. Завданням Орлика було ліквідувати цей розкол. Проте міжнародні обставини йому не стільки допомагали, скільки заважали.

Татари, як завжди, не дотримувалися умов договору, грабували населення та брали ясир. Скориставшись Прутським договором та послабленням позицій Петра І, Орлик разом із козацько-шведськими військами при підтримці татар, турків і поляків, форсує Дністер і вступає на території, підконтрольні Петру І.

Поділля і Брацлавщина швидко переходять на сторону гетьмана, а той в битві під Лисянкою перемагає полковника Григорія Бутовича – ставленика Скоропадського. На жаль, Орлик не зміг здобути Білу Церкву, котру обороняли російські війська, а залишати її в тилу було небезпечно. Петро І перейшов у наступ, і похід Орлика провалився.

Довелося повертатися на територію Османської імперії. Похід наступного 1712 року взагалі був ще більш невдалим – татари були ненадійним союзником, а Швеція не могла надати дієвої допомоги. Гетьман не зміг налагодити ефективну співпрацю зі Скоропадським. Цю невдачу можна вважати знаковою і типовою для української еліти того часу.

Орлик намагався спрямувати політичну активність європейських країн проти Росії, але це було складним завданням, особливо з огляду на протистояння центральноєвропейських держав із Османською імперією та Швецією.

Міжнародна думка була досить інертною. Важливу роль в цьому питанні могли відіграти запорожці, котрі після 1709 року заснували Олешківську Січ. Але Орлик і тут зазнав невдачі через їхній перехід на сторону Росії в протистоянні з Османською імперією в 1734 році.

Постійні зміни місця проживання – Франція, Швеція, Чехія, Німеччина, Польща, Молдавія, Греція, Валахія – були скоріше поневіряннями, котрі не дозволяли організувати прагматичну роботу.

Помер гетьман Пилип Орлик у 1742 році. Своїми діями Пилип Орлик продемонстрував можливість залишатися принциповим і непохитним у справі здобуття незалежності України незважаючи на складні обставини всередині країни та за кордоном.

Джерело: indragop.org.ua

7.12. Українець-митрополит Арсеній Мацієвич: Замурований заживо за слово правди

Саму царицю Катерину ІІ звинуватив у порушенні прав Української Православної Церкви українець-митрополит Арсеній Мацієвич. За це він був живцем замурований у ревельській в'язниці-фортеці, де промучився чотири роки.

Волинський шляхтич Олександр Мацієвич народився у м. Володимирі 1697 р. в родині православного священика. Здобув гарну освіту: вчився в місцевій духовній школі, у Львівській і Київській академіях. У 1741 р. його висвятили на митрополита Ростовського, ще й до того зробили членом найсвятішого Синоду; на митрополичій посаді Мацієвич пробув 20 років. Це була людина нервова та палка, він ніколи не забував старожитніх прав українського духовенства, через що йому часто доводилося воювати з вищим урядом і з самим Синодом, голосно повстав українець проти царського насильства.

У лютому 1763 р. митрополит правив в Ростові «Чин отлучения от церкви» ворогів і сміливо оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», цебто на царицю та Синод… А хутко потому, в березні місяці, він послав до Синоду два різкі, гарячі протести, де по-козацькому відчитав і найсвятіший Синод, і саму Катерину за всі їхні заміри…1. Синод злякався і переказав цариці все про цього «оскорбителя ея величества». І митрополита зараз же схопили й під конвоєм відпровадили до Москви. На допиті була сама цариця, і митрополит сміливо й різко знову відчитав Катерину за всі її вчинки; за це йому «закляпили рота» і в такому стані держали до суду…

Суд почався 1 квітня 1763 р.; сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя толкования Св. Писания и за посягательство на спокойствие подданных». 12 квітня митрополита позбавили сану і простим ченцем заслали в Архангельський Карельський монастир… Але сміливий митрополит не скорився і тут голосно казав, що цариця не по правді відібрала церковні землі і що вона неправдою й на престол сіла… Монах і солдат донесли на Мацієвича, його знову потягли на допити і погнали до Москви.

І 1767 р. вдруге віддали його під суд уже як політичного злочинця. І в цьому суді бувшого митрополита признали «достойным истязания и лишения жизни…». Катерина змилостивилась над митрополитом — «по милосердию императрицы» Мацієвича тільки розстригли з ченців, дали йому нову образливу назву — Андрій Брехун і 70-літнього діда 8 січня 1768 р. навіки вкинули в Ревельський каземат…

Каземат у Ревелі вибрали якнайтісніший: 10 футів вздовж і 7 футів впоперек (тут і буфет, і туалет) Арсеній у тюрмі своїй «заложен был кирпичами, только оставалось окошечко, в которое ему подавалась пища…». Навіть митрополит Київський Євгеній Болховитинов свідчить, що як укинули в каземат Арсенія, то «темница до самой его смерти уже не отворялась; было пресечено всякое сообщение с посторонними, а наконец отказывали ему не только в одежде, но даже и в пище»…

28 лютого 1772 р. замурований у тісному казематі гіркий мученик митрополит Арсеній Мацієвич віддав душу Богові.

Джерело: uahistory.com

7.13. Як українці почали освоєння Кубані

25 серпня 1792 року перші українські переселенці на чолі з полковником Савою Білим перетнули Керченську протоку й висадилися на острові Тамань у гирлі ріки Кубань

З того часу прийнято вести відлік освоєнню Північного Кавказу європейською, християнською цивілізацією, чим згідно рішення російського імператорського двору займалися саме етнічні українці з Середнього Подніпров'я. Про це розповідає Еспресо.

Розрахунок Катерини II був простим: після остаточного розгрому Кримського ханства (1783) потіснити у гори місцевих осілих язичників-адигів (черкесів) та кочових мусульман-ногайців. Слід було лише знайти виконавців такої досить непростої місії. При цьому вони мусили бути 1) не місцевими; 2) відданими Її Величності та тим цінностям, які вона уособлювала.

Наближені до цариці фаворити з-поміж української олігархії швидко переконали її у безальтернативності власних послуг. Щойно завойований край вирішили заселити «своїми» – вільними православними козаками, які своєю чергою добровільно погодилися на масове переселення.

В такий спосіб вони прагнули врятуватися від неприйнятних для них наслідків ліквідації автономії Гетьманщини (1783) та зруйнування Запорізької Січі (1775), а саме від закріпачення й заборони козацького самоврядування.

Спецоперацією із заселення Кубані в Санкт-Петербурзі командував колишній полковник ніжинський та київський, а на той час вже прем'єр (канцлер) Василь Безбородько, а безпосередньо на місці – кошовий отаман Антін Головатий, якому найбільше допомагали сотники Захарій Чепіга і вже згаданий Білий.

Пропозиція, від якої не можна відмовитися

Козакам більше не було місця на Дніпрі. Не вважали за потрібне лишити їх і в завойованому їхніми ж життями сучасній Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, котрі, знову ж таки за допомогою вчорашніх січовиків – того ж Головатого та його людей, були окуповані Росією.

Це вони вибили турків з Очакова, Хаджибея (перейменованого на Одесу) й Ізмаїла, заслуживши в такий спосіб милість цариці та приємний бонус у вигляді грамоти на «вічне володіння» Чорноморським козацьким військом землями Кубані.

Разом з тим на нових територіях українцям дозволяли зберігати традиційний полковий устрій, власний суспільний лад, мову, звичаї.

У відповідь вимагалася, звісно ж, участь у подальших військових аферах імперії й певні речі церемоніального плану: столицю, названу ім'ям Катерини, приналежність до фактично одержавленої церкви тощо. В усьому іншому свобода дій особливо не гарантувалася, але й не обмежувалася.

Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792, 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 та 1848-1849. Починаючи з 1810, коли туди переїхали майже усі запорожці, російська адміністрація заходилася переміщати на східне узбережжя Азову реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської і Черкаської областей.

Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був з Межигір'я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір'ям на Київщині

Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той берег вони мали значно більше прав та можливостей, ніж по цей.

Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім – за тим містом чи селом на Великій Україні, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївська та ін.). Найбільшою за кількістю населення у Краснодарському краї Росії досі є станиця Канівська, яка завдячує своєю назвою полковнику Павлу Животовському й Канівському куреню січовиків.

Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.

Кубанська Народна Республіка: народження та загибель

Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі як і на історичній Батьківщині імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурною нерозривності з Подніпров'ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з'явився шанс на визволення від поневолення Росією.

Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід'ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти «білогвардійців» й висадку гетьманського десанту.

4 січня 1918 року кубанці або, як вони тоді себе називали, «чорноморці» підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз'єднання з Матір'ю-Україною.

Далі події розвивалися наступним чином:

28 січня – проголошується Кубанська Народна Республіка;

16 лютого – КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від «федералізації» роком раніше);

28 травня – на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військові кампанію проти денікінців.

За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.

На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели його стратегічні партнери – німці. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.

Не отримавши в повній мірі обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами («червоними» та «білими») молода республіка впала.

У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі «Палас» у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).

Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.

Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою «балачку» (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті.

Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.

Своя УПА

Вдруге у ХХ ст. кубанці надіслали на Велику Україну сигнал про готовність до спільної боротьби проти СРСР вже після Другої світової війни. На цю тему у ЗМІ вийшло кілька публікацій, в яких повідомляється про діяльність в околицях Краснодара партизанської «Козацької повстанської армії» (КоПА), бійці котрої нібито координували свої акції з проводом УПА.

Разом з тим повна закритість архівів російських спецслужб й «табу», накладене на «український сепаратизм» в Кубані, роблять свою справу. Науковці наразі не можуть ані спростувати подібні уривчасті свідчення, ані підтвердити їх.

«Кубань вимагає приєднання до України»

Третім й поки що останнім символічним «сигналом» з Кубані, певно, можна вважати позицію кількох молодих людей на початку російського військового вторгнення в Крим та на Донбас.

Найактивнішу з них, 28-річну Дарину Полюдовову зі станиці Полтавської (тієї самої, з якої 1932 року депортували усе 27 тисячне населення) за, здавалося б, безневинний пост в мережі «ВКонтакте» засудили до 2 років позбавлення волі у колонії-поселенні.

Суд встановив, що дівчина виготовила та розмістила демотиватор зі словами:

«SOS. Кубань: етнічні українці Кубані просять Україну та світову спільноту захистити їх від утисків російського шовінізму. Кубань вимагає приєднання до України – історичної батьківщини!».

7.14. Історія про Іллю Муромця

(який народився недалеко від Києва – в Морівську під Черніговом, а не в російському Муромі)

Коли я вперше потрапила в печери Печерської Лаври і почула, що тут покояться чудотворні мощі Іллі Муромця, то не повірила своїм вухам. Не може бути! Той самий Муромець – герой народних казок і билин? Хіба це не міфічний і збірний образ руського богатиря, захисника руських земель?

Мені важко було уявити, що Ілля Муромець – не міф, а реальна людина, історична особистість. Однак печери Лаври зберігали наочне тому підтвердження.

Сенсаційні дослідження

У 1988 році Міжвідомча комісія провела дослідження мощей Преподобного Іллі Муромця. Результати виявилися вражаючими. Це був сильний чоловік, який помер у віці 45-55 років, високого зросту – 177 см. Справа в тому, що в XII столітті, коли жив Ілля, така людина вважався досить високим, тому що середній зріст чоловіка становив 165 см. Більш того, на кістках Іллі вчені виявили сліди багатьох битв – множинні переломи ключиць, зламані ребра, сліди від удару списа, шаблі, меча. Це підтверджувало легенди про те, що Ілля був могутнім воїном, учасником жорстоких битв.

Але найбільше вчених вразило інше: вони стверджують, що, в повній згоді з народними переказами, Ілля дійсно довгий час не міг ходити! За висновком дослідників, причиною тому було важке захворювання – туберкульоз кісток або поліомієліт. Це і стало причиною паралічу ніг.

Народився Ілля Муромець приблизно між 1150 і 1165 рр. А загинув він у віці близько 40-55 років, як припускають, під час взяття Києва князем Рюриком Ростиславичем в 1204 р, коли Печерська лавра була розгромлена союзними Рюрика половцями. Причиною смерті став, мабуть, удар гострого знаряддя (списи або меча) в груди.

Прокляття і чудесне зцілення

У народі з уст в уста передавали таку історію. Нібито дід Іллі Муромця був язичником і, не визнаючи християнство, одного разу розрубав ікону. З тих пір прокляття впало на його рід – всі хлопчики будуть народжуватися каліками.

Через 10 років народився Ілля, і здавалося, прокляття виповнилося: хлопчик з дитинства не міг ходити. Всі спроби вилікувати його не увінчалися успіхом. Але Ілля не здавався, наполегливо тренував руки, розвивав м'язи, стаючи все більш сильним, але, на жаль, ходити як і раніше не міг. Йшли роки, і, напевно, не раз йому здавалося, що потрібно змиритися з долею: він назавжди залишиться калікою.

Але коли Іллі виповнилося 33 роки, відбулося щось незрозуміле. Настав день, який круто і назавжди змінив його життя. У будинок увійшли віщі старці – каліки перехожі (жебраки мандрівники), і попросили хлопчика подати води. Він пояснив, що не може ходити. Але гості наполегливо повторили прохання, яка прозвучала вже як наказ. І Ілля, раптово відчувши небувалу силу, вперше встав на ноги …

Що це? Чудесне зцілення? Можливо. Але як дивні гості зуміли зцілити, здавалося б, безнадійно хворого? На цей рахунок існують різні припущення. Наприклад, що мандрівники були волхвами і магами і знали секрети давніх змов.
А інші вчені вважають, що це був випадок самозцілення, пояснити який наука поки не в змозі …

Як би там не було, Ілля встав на ноги після 33 років нерухомості. І вчені, що проводили дослідження мощей, підтверджують, що кісткова тканина цієї людини дивним чином відновилася. Більш того, за їх висновками, після тридцяти років він вів активний спосіб життя, що повністю відповідає билин.

Муром або Морівськ?

З приводу місця народження Іллі також існують різні версії. Найпоширеніша – що відбувається він з села Карачарово, поблизу міста Мурома. Це село, розташована на березі Оки, існує і сьогодні.

Але деякі дослідники стверджують, що Ілля народився недалеко від Києва – в Морівську (Моровійськ) під Черніговом, який в давнину називалося Муромськом. Оскільки в переказах говориться, що до Києва Ілля дістався дуже швидко, за один день (що навряд чи можливо в разі міста Мурома, який знаходиться приблизно в 1500 км від Києва), ця версія дуже правдива. Так, але ж згідно билин, Ілля походив з села Карачарово? Виявляється, недалеко від Чернігова був древнє місто Карачев. Більш того, недалеко від Карачева протікає річка Смородина, а на березі її знаходиться древнє село Дев'ятидуб 'я. Місцеві старожили вказують на те місце, де нібито було розташоване гніздо Солов'я-розбійника. І тепер на березі Смородини знаходиться величезних розмірів пень, який за переказами, зберігся від дев'яти дубів.

Подвиги давньоруського Геракла

Після чудесного зцілення Ілля Муромець, як і належить богатирям і героям, робить численні подвиги. Найвідоміший його подвиг – перемога над Солов'єм-розбійником.
Дослідники вважають, що Соловей-розбійник – не казкове чудовисько, а теж реальна історична особистість, розбійник, що промишляв в лісах по дорозі до Києва. А Солов'єм цього розбійника прозвали за те, що він сповіщав про свій напад свистом (або, можливо, давав свистом сигнал своєї банди до нападу). В подальшому Ілля Муромець зробив безліч інших подвигів, брав участь у боях, захищаючи від ворогів землю руську. Сучасники відзначали його неймовірну, нелюдську силу, тому в пам'яті людей він залишився, напевно, самим великим руським богатирем. Досить згадати картину «Три богатирі», на який Ілля Муромець зображений в центрі – як найсильніший і могутній.

У билинах і легендах три богатирі – Ілля Муромець, Альоша Попович і Добриня Микитич – часто разом здійснюють подвиги. Але насправді вони ніколи не зустрічалися. Їх розділяли століття – Добриня Микитич жив в 10 столітті, Альоша Попович – в 13 столітті, а Ілля – в 12-му столітті. Але коли легенди століттями передаються від одного покоління до іншого, вони обростають новими подробицями, знамениті персонажі починають здійснювати нові подвиги, а тимчасові рамки поступово розмиваються і змішуються. Всупереч легендам, Ілля Муромець ніколи не служив князю Володимиру Великому. Вони просто не могли зустрітися, тому що жили в різні століття. Ілля служив князю Святославу, захищаючи Русь від половців.

Але якщо це дійсно так, і Ілля Муромець – історична особистість, то чому про нього немає ні слова в літописах? По-перше, від тих часів збереглося не так багато письмових джерел, що цілком природно, якщо згадати, яку бурхливу історію пережила Русь. Орди завойовників не раз спалювали і повністю руйнували міста. В одному з пожеж одного разу згоріли і книги Печерської Лаври.

А по-друге, існують згадки в зарубіжних джерелах. Наприклад, в німецьких епічних поемах, записаних в ХIII столітті, але заснованих на більш ранніх переказах, згадується великий богатир Ілля Руський. Легенда говорить про те, що в одному в жорстокому бою Ілля мало не загинув, але дивом залишився живий і дав обітницю піти в монастир, присвятити себе Богу і більше ніколи не брати в руки меч. Ілля прийшов до стін Лаври, зняв з себе всі військові обладунки, але не зміг кинути меч і взяв його з собою. Він став ченцем Печерської Лаври і всі свої дні проводив в своїй келії в молитвах.

Але одного разу вороги підступили до стін монастиря, і Ілля своїми очима побачив загибель настоятеля Лаври, убитого смертельним ударом. І тоді Ілля, незважаючи на обітницю, знову взяв у руки меч. Але відчув, що ноги знову відмовляються йому служити. Він ще встиг сховатися рукою від смертельного удару списом, але сили вже покидали його…

Чи так це було насправді? Навряд чи ми коли-небудь це дізнаємося. Але безсумнівно одне: вчені встановили, що Ілля дійсно загинув в результаті удару списом в груди і що він, мабуть, намагався зупинити спис на льоту, і це трохи послабило удар. Але отримана рана так і не зажила і врешті-решт стала причиною загибелі Муромця.

Життя після смерті

Ілля Муромець – один з небагатьох людей, кому вдалося пережити свою смерть, залишивши помітний слід в пам'яті людей і мали величезний вплив на наступні покоління.
Але від Іллі залишилася не тільки пам'ять. Тіло Іллі Муромця, як і останки багатьох інших ченців, похованих в печерах Лаври, нетлінне і знаходиться в стані муміфікації. Але, на відміну від тіл єгипетських фараонів, воно стало таким не завдяки обробці спеціальними складами, а з невідомої науці причини. У православ'ї вважається, що якщо тіло не розкладається, а перетворюється в мощі, це – особливий дар Бога, який дається тільки святим.

Потрібно відзначити, що православна церква, на відміну від вчених, ніколи не сумнівалася в дійсності мощей. Ілля Муромець був зарахований до лику святих вже в 1643 році і став одним з 69 угодників Києво-Печерської лаври.

Хто ж такий Ілля Муромець насправді? Міф чи реальна людина, ще за життя став легендою? Людина, який зумів переломити свою долю і встиг робити так багато?
Кажуть, мощі Іллі Муромця здатні зцілити тих, хто страждає хворобами хребта і у кого паралізовані ноги. Ілля і після смерті продовжує своє служіння людям…

Джерело: ukrmir.info

7. 15.Українсько-російські війни: руйнуємо міф про «братні народи»

Один з головних російських імперських міфів говорить про те, що Україна та Росія – два споконвічно братні народи зі спільною історією, походженням, культурою, вірою та мовою.

Давайте розберемося, чи можливо взагалі, щоб сусідні країни вважалися братніми? Як показує світова історія, таке поняття навряд чи можна застосовувати, адже країни-сусідки, як правило, воюють найчастіше.

Щоб підкріпити наші слова фактами наведемо кілька прикладів, які легко перевірити пошукавши відповідну інформацію в Інтернеті або підручниках. Протистояння Франції та Англії, Німеччини та Польщі, Німеччини та Франції, Польщі й Росії, Китаю та Японії, Індії та Пакистану, війни між країнами Югославії – усі вони очевидний доказ того, що можливість братерства між сусідами мізерна чи апріорі неможлива.

Не стали винятком стосунки між Україною та Росією. За кількасотлітній період відносин, у тій чи іншій формі, держави воювали близько 30 разів, починаючи з княжої доби й закінчуючи анексією Криму в 2014 році та війною на Сході України, яка триває зараз.

Отже, якою була хронологія українсько-російських воєн? Конфлікти розпочалися ще задовго до того, як сформувалися сучасні уявлення про держави та їх території.

Доба Київської Русі. Міжусобиці

Перші сутички виникли у 12 столітті й відбувалися в основному за право володіти Києвом. Це були класичні війни за владу епохи раннього Середньовіччя.

1148 — 1154 — боротьба між ростовсько-суздальским князем Юрієм Довгоруким та волинським князем Ізяславом Мстиславичем за Київ.

1169 — Зруйнування Києва Володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським.

19 грудня 1173 — Битва під Вишгородом між військом А. Боголюбського та військом Великого князя Київського та інших князів.

Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське

Значна частина українських земель входила до складу Великого князівства Литовського, яке впродовж усього свого існування воювало з Московським царством. Історики налічують у цей період як мінімум 8 конфліктів. На стороні Литовської держави воювали українські загони з Київщини та Черкас. Пізніше, до протистояння було залучене українське козацтво.

1487–1494 — Московсько—литовсько-руська війна. Війна Московського князівства та Кримського ханства проти Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

1493 — спільний похід хана Менґлі-Ґірєя та військ московського князя Івана ІІІ на Київщину.

1512–1522 — Війна Московського князівства та Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського.

1514 — Перемога русько-литовської армії князя Костянтина Острозького над московським військом під Оршею.

1561–1583 — Участь українських козаків у Лівонській війні.

Україна у складі Речі Посполитої

З самого моменту виникнення Речі Посполитої вона постійно вела прикордонні війни з Росією у які також були залучені українські козаки. Найзначніша перемога козацьких загонів сталася в битві при Клушино у 1610 році, де 7-тисячне військо гетьмана польного коронного Станіслава Жолкевського знищило 35-тисячну армію росіян.

1609—1618 — українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні.

1632—1634 — Військо Запорозьке бере участь у Смоленській війні.

Гетьманщина

Після українсько-польської війни під проводом Хмельницького завершилося формування Української козацької республіки. Практично одразу розпочалися конфлікти з Московським царством, що переросли в численні війни, а українські землі стали театром військових дій між Росією та Польщею. Що у підсумку призвело до посилення протистояння між Правобережжям й Лівобережжям та занепаду Гетьманщини.

Російсько-українська війна (1658-1659) — війна між Козацькою державою гетьмана Івана Виговського та Московським царством, яке послало в Україну війська князів Трубецького та Ромодановського.

1659 — Битва під Конотопом.

Російсько-українська війна (1660—1663) — війна Юрія Хмельницького в ході російсько-польської війни 1654–1667 років проти Московського царства.

23 жовтня 1660 — капітуляція московської армії воєводи Шереметьєва після битві під Чудновим. Відмова воєводи від імені царя від України.

Серпень 1662 — Бужинська битва.

Російсько-українська війна (1665—1676) — війна Петра Дорошенка в ході російсько-польської війни 1654–1667 років і російсько-турецької війни 1676–1681

1668 — похід військ П. Дорошенка на Лівобережну Україну. 8 червня 1668 – проголошення Дорошенка – гетьманом всієї України.

1676 — 30-тисячна московська армія та полки Самойловича обложили Чигирин. Закінчення військової кампанії проти гетьмана Петра Дорошенка.

1708—1712 — Північна війна в Україні

Російсько-українська війна (1708—1709) — війна Івана Мазепи в ході Північної війни

Оборона Батурина.

Полтавська битва.

1711 — похід Пилипа Орлика з татарами на Київщину. Бій під Лисянкою.

Україна у складі Російської імперії

Після перемоги у Північній війні Російська імперія взялася за вирішення «українського питання». Було знищено гетьманську столицю Батурин, придушено Гайдамацьке повстання та ліквідовано Запорозьку Січ.

o1768 — Придушення гайдамацького повстання (Коліївщини).

o1775 — Ліквідація Запорозької Січі (1775)

o1855 — Російсько-турецька війна. Київська козаччина.

УНР

У 1918 році четвертим універсалом Центральної Ради була проголошена незалежність УНР. На це Росія відповіла створенням у Харкові маріонеткового Народного секретаріату, що дозволило їй трактувати протистояння в Україні як громадянську війну. Своїм ставленикам більшовики надавали усю можливу допомогу. Одразу напрошується аналогія з сучасними подіями на Сході України.

o1917 — 1922 — Українсько-більшовицька війна 1917—1921 та війна проти російської білогвардійської армії генерала Денікіна.

Україна у складі СРСР

Хоч у радянський період «дружба народів» вже була оформлена офіційно, кров продовжувала литися. Українська Повстанська Армія усіма силами боролася проти радянської окупації та створювала величезні проблеми тодішній владі. За даними істориків у лавах УПА воювали до 100 тисяч бійців, яких підтримували сотні тисяч місцевих жителів.

oРадянсько-українська війна (1941–1953) — війна УПА проти радянської влади

Незалежна Україна

ХХІ століття також не принесло мир у стосунки між країнами. На весні 2014 року Росія провела ніким не визнаний «референдум» та анексувала Крим, а згодом через підпорядковані їй «республіки» розпочала війну на Сході України, в якій згідно з міжнародними оцінками загинуло вже понад 10 тисяч людей.

oРосійсько-українська війна (2014‒2018) — військова інтервенція Російської Федерації до України

Як бачимо, історія стосунків України та Росії – це історія постійної боротьби тривалістю у 8 століть. Навіть сьогодні нам доводиться воювати, щоб зберегти власну самостійність. То чи можемо ми називати два народи «братніми»? Очевидно, що ні.

Як підсумок наведемо слова українського журналіста та письменника Валерія Примоста:

«Хтось каже, що українцям незалежність «подарували», що вона їм «впала з неба». Однак будь-яка хоч трохи обізнана з історією нашої країни людина відповість на це, що Україні ніколи нічого не подарували б, якби за цю незалежність не було сплачено сотнями тисяч і мільйонами українських життів – і в епоху козацьких повстань, і під час УНР, махновщини і Холодного Яру, і в роки боротьби УПА, і пізніше – коли йшли на смерть і в табори наші дисиденти. У цьому світі ніхто нічого нікому не «дарує», якщо за це не сплачено сповна. Просто Україна отримала свій «товар» з відстрочкою».

Джерело: kozakorium.com

7.16.Україна-Рутенія: Забутий історією п'ятнадцятимільйонний європейський народ 

Історія України-Рутенії відома світу, і незважаючи на всі потуги і намагання Москви знищити справжні знання про Україну, їй це не вдалося.

Чим завжди славилася Московія, так це тим, що століттями знищувала всі згадки про Україну, її культуру, її історії. Знищувалися не тільки літературні пам'ятники самої України, а й книги, видані за її межами. Книги, які явно вказують на фальшивість досконалої Московської країни, яка вкрала нашу історію.

Одним з авторів, котрі викривали Російську Імперію, був француз Казимир Делямар (Casimir Delamarre), книги якого Москва скуповувала і нищила в міру сил і можливостей.

У 1869 році Казимир Делямар писав: В Європі існує народ, забутий істориками народ русинів (le peuple Ruthene) 12,5 мільйонів якого живуть під російським царем, а 2,5 млн під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як і народ Іспанії, втричі більше чехів і рівний за кількістю всім підданим корони Св.Стефана. Цей народ існує, має свою історію.

Виживання у громадян України в крові. Вони пізнали безліч бід, відведених людству, але зуміли вижити. Світова фінансова криза цьому підтвердження. Почуття впевненості ховається в розумінні однієї простої істини: якщо раптом щось трапиться, українці візьмуть в руки лопати, сапи та граблі, щоб вирощувати на своїх дачах картоплю і виживати в найголодншіу зиму, – писав Казимир Делямар в 1869 році.

Казимир Делямар (1797-1870) фігура у нас досить невідома, на жаль. Адже цей французький політик, власник банку, сенатор, редактор впливового журналу La Patrie і близький друг французького імператора Наполеона III прославився тим, що вніс до французького сенату петицію про українське питання, яку пізніше видав під назвою «Забутий історією п'ятнадцятимільйонний європейський народ». У ній він першим з іноземців звернув увагу на повністю сфальсифікований зміст історії Російської Імперії, який досліджувався на той момент в школах і ліцеях Франції.

Він стверджував, що університетська спільнота помилково змішує два різні народи – рутенів (русинів) і московитів – в один – русів (росіян).

Казимир Делямар підкреслював, що Московія та Україна – це різні країни: не плутайте Русь (Rous) з Росією (Russie), створеною набагато пізніше.

Саме він, спеціально для того, щоб уникнути плутанини, використовував для назви України терміни Рутенія (Ruthenie) і Рутенський (Ruthene).

Також він першим підняв на державному рівні питання про захист українського народу, який з останньої чверті XVIII століття знаходився під гнітом Московського царя і в XIX столітті був уже майже повністю забутий в країнах Європи.

Делямар не приховував своїх антиросійських поглядів і дві його праці – «Множина замість однини і панславізм, знищений у принципі», яка вийшла в 1868 році, а також «Що таке росіяни? Етнографічне дослідження за працею Вікеснеля», від 1871 року – пряме тому підтвердження.

Варто зазначити, що прізвище Делямара не дуже відоме в Україні і сьогодні. А вже про те, що його праці можна було знайти і прочитати в Російській Імперії або в її продовженні – СРСР і думати годі. Ім'я його настільки старанно замовчувалося, що інформації про нього ви не знайдете ні в одному російсько-радянському довіднику, ні в енциклопедії. Його ім'я і роботи здобули популярність у нас лише тільки після здобуття Україною незалежності. І першу згадку про нього і про його твори ви можете зустріти в праці В. Січинського «Іноземці про Україну», яка вийшла в 1992 році в Києві.

Цю роботу категорично рекомендується прочитати і тим, хто захоплюється історією України, і тим, хто вивчає історію професійно. Робота Делямара дасть вам можливість переосмислити історію нашої країхни XIX-XX століть, а широким масам громадян України дасть можливість проаналізувати помилки історичного минулого, а також уникнути багатьох хибних висновків у майбутньому.

Петиція до Сенату Імперії з вимогою реформувати викладання історії

Пане голово, панове сенатори.

Існує величезна імперія, що простягається на пів-Європи і третину Азії, яка загрожує одночасно Австрії, Туреччині, Персії, Індії та Китаю. Цією Імперією, яка постійно збільшується, є Російська Імперія.

Російська Імперія складається з мозаїки народів, більшість з яких страждає від гніту, і була вона сформована шляхом завоювання одним з цих народів всіх інших.

Московити – народ-завойовник, а що стосується інших народів, то перелік їх був би нескінченним, тому обмежимося тим, що назвемо рутенів, литовців і поляків, про яких піде мова в цій петиції.

У Франції ми робимо серйозну за своїми наслідками помилку, вважаючи, що Російська Імперія є єдиним цілим. Навпаки, багатоманітність є її правилом. І ця багатоманітність проглядається навіть з актів діяльності її уряду.

Коли Росія вступає у відносини з Європою, то стверджує, що вона є Слов'янською і навіть Європейською державою, а її суверен величає себе Імператором Росії.

Коли ж вона звертається до Азії, каже, що Росія – туранська країна, тобто татарська і азіатська, і її автократ називає себе Білим царем.

Звідки ж така нещирість?

Причина такої нещирості в тому, що в Російській Імперії зустрічаються одночасно слов'янські народи з боку Європи і туранські народи з боку Азії, а також в тому, що по обидва боки від Росії в абсолютно протилежних напрямках залишаються ще не завойованими Росією як слов'янські, так і туранські народи. І оскільки, кожному з них треба представитися братом, для того щоб втертися в довіру, Росія і простягає їм свою руку дружби.

Але де саме в цій імперії проходить лінія розділу між цими двома протилежними елементами, тобто лінія, яка відокремлює європейську цивілізацію від азіатської цивілізації? З якого боку ця лінія ставить московитів, народ, який заснував імперію і керує нею?

Словом, ким є московити – слов'янами чи туранцями?

Петербурзький уряд зацікавлений в тому, щоб московитів вважали слов'янами, а тому проводить в цьому напрямку цілу наукову кампанію, використовуючи науку, яка є потужною політичною зброєю в руках Імперії.

Саме тому європейські вчені розділилися: деякі з них, ошукані вмілим набором історичної брехні, схиляються до ідеї слов'янізму московитів, інші ж, навпаки, вважають, що московити є тартарами, як за своїм походженням, так і за своїми інстинктами, хоч і говорять однією зі слов'янських мов, якою є російська.

Політичні наслідки цієї наукової полеміки важливі: якщо московити не є слов'янами і якщо їхня цивілізація та звичаї суттєво відрізняються від звичаїв слов'ян, ними завойованих, то, за законом, вони втрачають будь-яке право на свої володіння, оскільки в цьому випадку вони стають поневолювачами слов'ян.

Ставка цієї дискусії, як бачимо, дуже велика, тому зрозуміло, чому російська історична наука гарячково шукає зручні їм відповіді. Але уважне вивчення історії народів, які розмовляють слов'янськими мовами, зможе нам дати правильну відповідь, тому що дозволить чітко розмежувати їх.

Однак, ось уже десять років, як це вивчення слов'янських народів повністю запущене і для викладання історії в державних установах зовсім не використовуються дослідження прекрасних і видатних вчених, які відкрили в історичній науці цілий новий горизонт.

Таким чином, мета моєї заяви просити Сенат, щоб він своїм високим почином домігся включення в офіційну програму викладання історії в закладах середньої класичної освіти основних моментів з історії народів, які розмовляють слов'янськими мовами, і найбільш характерних для кожного з них аспектів.

Це доповнення має мати величезне значення, оскільки це змусило б університети та ліцеї відмовитися, від свого сьогоднішнього панславістського викладання історії, яке є наслідком штучного об'єднання під родовим іменем Русі (Russes) багатьох народів, складових Російської імперії. Абсолютно так само, як недавно Сенат відмовився, завдяки нашій ініціативі, від панславістської назви кафедри слов'янських мов і літератури в Колеж де Франс.

Так само як шість місяців тому ми публічно визнали Законодавчим корпусом чисельність народів, які розмовляють слов'янськими мовами; так само і сьогодні ми спробуємо переконати Сенат в необхідності перераховувати ці народи і відокремлювати їх один від одного в процесі викладання історії.

Вчора нами була визнана чисельність цих народів, і настав час приступити до їх переліку.

Оскільки безпідставне об'єднання в так звану спільність багатьох народів, які розмовляють слов'янськими мовами, прямо на руку панславізму, який є нічим іншим, як тим же штучним об'єднанням.

Зрештою, все це відбувається на наших очах. Ми спостерігаємо, як університетська освіта змішує два по суті різних народи з явно протилежними культурами та історичними традиціями.

Цими двома народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві руси (Russes).

Живучи між Московією і, власне кажучи, Польщею, рутенці (українці), до яких одних раніше відносилася назви руси (Russes) і русини (Russiens), були поневолені в минулому столітті московитами. І народ завойовник сам на себе поширив ім'я поневоленого ним народу, перш за все для того, щоб надати собі уявні права на володіння ним.

Саме тому необхідно розуміти, що слова руси (Russes) і московити, які сьогодні видаються нам синонімами, насправді є абсолютно різними.

Що ця навмисна плутанина дозволила московитам поглинути навіть саму історію рутенів, немов пізній політичний акт здатний впливати на історію попередніх епох.

Казимир Делямар (1869 рік)

Джерело: rusukraine.com

7.17. Історія українця, який став одним із найкращих художників ХІХ століття

Його звикли називати російським художником, значно применшуючи вплив України. Це Ілля Рєпін.

Народився Рєпін у Харківській губернії і прожив на українських землях 20 років. Саме тут спочатку опанував акварель, а потім долучився до місцевої іконописної школи. Талант був очевидний, тож сім'я вирішує відправити сина до легендарної Академії мистецтв у Петербурзі. Так юнак з провінції стає її кращим випускником.

Після мандрів старою Європою, його тягне у рідне містечко Чугуїв. Тут пише портрети селян і ескізи для майбутніх робіт. Протягом усього життя Рєпін постійно повертатиметься до українських мотивів. Це й вечорниці, українські жінки і козаки.

Останні прославлять художника особливо, а саме робота «Запорожці пишуть лист турецькому султану».

Задум з'явився у 34 роки, а реалізувати вдалось тільки у 47. Художник ретельно підійшов до справи – вивчав козацьку зброю і одяг, постійно радився з українським істориком Яворницьким і ще довше шукав моделей. Вони тут непрості. Картину придбав імператор Олександр III за 35 тисяч рублів – просто гігантську суму.

Українські сліди бачимо й в іншій культовій роботі «Не чекали». Якщо придивитися до картин на стіні, то помітимо портрет Шевченка. Рєпін любив вірші українського кобзаря. Коли вперше з'явилася ідея поставити йому в Києві пам'ятник, Рєпін запропонував одразу 4 проекти, плюс намалював його портрет.

Образ самого художника доповнювали його численні дивацтва. На вході до його дому висіла табличка «Прислуги немає. Знімайте пальта і калоші самі.» Посеред їдальні стояв круглий стіл з рухомою серцевиною, так щоб гості самостійно брали собі добавку, а не просили їм щось подати. А ще, будь-якої пори року художник спав при відчинених вікнах. У період лютих морозів прокидався з інеєм на ковдрі, але спокійно струшував його і бадьоро брався до роботи.

Не менше дивувала людей і скромність художника. Попри всі схвальні відгуки й величезні гонорари, сам Рєпін називав себе працелюбною посередністю.

В останні роки життя, коли художник вже жив у Фінляндії, він знову звернувся до теми України та запорозьких козаків.

Джерело: uapost.us

7.18. Історичні факти: Як росіяни століттями знищували українську мову

Зібрані історичні факти, які показують, що більш ніж три століття, починаючи від Московської держави та Радянського Союзу, відбувалися притиски української мови зі сторони росіян.

Нижче наведені не всі приклади спроб російської влади знищити українську мову, та ця кількість показує, що однією забороною не обійшлося. Роками російська влада намагалася викорінити українську мову, та їй це не вдалося – через ініціативних та активних українців.

Інтелігенція України попри штрафи, арешти, висилання та ув'язнення не припиняла нести українську мову в маси. Друкувала брошури, книжки, газети, збиралася у літературні угрупування. Звичайно, це все було таємно, але все ж було, що й стало на заваді Росії знищити нашу мову.

Нині Україна збирає плоди спільної українсько-російської історії. Адже всі ці заборони не минулися, а залишили великий відбиток, який досі не дає українській мові самостійно існувати. Саме укази 1876-1895 років були скеровані на повне усунення української мови із суспільного життя. Вони наклали слід і на взаємини між людьми і на видавничу справу.

ПРИТИСКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЗІ СТОРОНИ РОСІЇ

1677 рік – початок цензури українських книжок у Московській державі. Патріарх Іоаким наказав видирати з українських книжок листки, бо вони «несходны с книгами московскими»;

5 жовтня 1720 рік – указ Петра I про підпорядкування усіх вільних друкарень цензурі Духовної колегії та заборону друкувати в Малоросії будь-які книжки, крім церковних, слов'янською мовою; тексти мали бути ідентичними друкованим у Росії, «дабы никакой розни и особого наречия не было»;

22 лютого 1721 рік – розпорядження Синоду ввести мовну цензуру. Усі книжки «исправления ради и согласия с великороссийскими» треба було надсилати до Синодальної контори, а доглядати за друкарнями поставлено цензора. Він мав переглядати українські видання, порівнюючи їх з великоросійськими, і лише ті з них дозволяти до друку, що нічим не відрізнялися від московських;

1731 рік – імператриця Анна Іоановна наказала забрати з українських церков книжки старого українського друку і замінити їх книжками московських видань та ввести викладання у колегіумах російською мовою;

1759 рік – Св. Синод видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі;

1769 рік – Синод Російський православної церкви заборонив друкувати та використовувати український Буквар; жовтень 1786 рік – указ Катерини II, за яким усі книжки, «не свидетельствованые в Синоде», підлягали конфіскації на всій території імперії;

13 лютого 1786 рік – наказом митрополита Самуїла Миславського російська мова стає єдиною мовою викладання в Києво-Могилянській Академії;

29 жовтня 1786 рік – наказ Синоду митрополитові Київському Самуїлові Миславському про обов'язкову цензуру всіх перекладених книжок, що їх друкували в Лаврі для Академії: «Святейший Синод на печатание в Киевопечерской типографии вышеупоминаемых новых переводов, без надлежащего их освидетельствования, дозволения дать не может. А естьли Ваше Преосвященство какие для той Академии переводы находите нужными, об иных с приложением с каждого перевода екземпляра, представлять Святейшему Синоду о каждом особо»;

16 листопада 1786 рік – наказ Синоду митрополиту Київському Самуїлові Миславському, щоб у книжках, що їх друкували в Лаврі, «никаких несходств с печатаемыми в Московской Синодальной типографи книгами произойти не могло»;

16 вересня 1796 рік – указ Катерини II «Об ограничении свободы книгопечатания и ввозе иностранных книг, об учреждении цензур». Цим указом заборонено друкарні, крім тих, що містяться при урядових установах, або таких, що мають царський дозвіл. За вказівкою цариці всі такі друкарні в Україні опечатали. Засновано особливу з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях – підпорядковані сенатові, в інших місцях – під наглядом губернської влади;

9 липня 1804 рік – запроваджено обов'язкову попередню цензуру книжок. «Высочайшим повелением» затверджено цензурній Статут. У ньому сказано: «Ни одна книга или сочинение не должны быти напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой»;

листопад 1804 рік – ухвалено Статут Міністерства освіти, що нав'язував українським школам систему освіти. Вчителям та учням наказано використовувати лише російську мову;

18 липня 1863 рік – таємний Валуєвський циркуляр. Заборонено видавати українською мовою книжки релігійного змісту, навчальні та призначені до початкового читання народу. До друку дозволено лише твори красного письменства;

14 липня 1864 рік – уряд Росії прийняв новий статут про початкову школу, згідно з яким навчання наказано проводити лише російською мовою;

18-30 травня 1876 рік – імператор Олександр II підписав у німецькому місті Емсі таємний цензурний указ (Емський указ). До пунктів Валуєвського циркуляру додано заборону сценічних вистав і читання на малоросійському наріччі, а також і друкування на такому ж текстів до музичних нот. Окремим пунктом заборонено видавати газету «Киевский телеграфъ»;

1892 рік – у Малоросії заборонено перекладати українською мовою російські твори;

2 грудня 1895 рік – Головне управління у справах друку спеціальним указом заборонило видавати українською мовою книжки для дітей, «хотя бы по существу содержания они и представлялись благонамеренными»;

21 липня 1914 рік – у Російській імперії закрито всі українські газети та журнали. Далі закрито регіональні осередки, українські видавництва, заборонено друкувати будь-що українською мовою. Багатьох українських діячів вислано за межі України;

6 червня 1922 рік – радянську цензуру оформлено організаційно: «при Народном комиссариате просвешения РСФСР» створено «Главное управление по делам литературы и издательств – Главлит». СНК РСФСР прийняв «Положение о Главном управлении по делам литературы и издательств», де докладно визначено його функції: попередній контроль усіх видів друкованої продукції, надавання дозволів на видавничу діяльність, укладання списків забороненої літератури. Територію УСРР у цьому документі потрактовано як таку, що перебуває під юрисдикцією російських цензурних органів;

25-29 травня 1959 рік – у Москві відбулася Всесоюзна термінологічна нарада. В її рекомендаціях проголошено «принцип минимального расхождения в соответствующих терминах между литературными языками народов СССР»;
31 серпня 1978 рік – таємна постанова ЦК КПРС «Про дальше вдосконалення і викладання російської мови в союзних республіках»;

22-24 травня 1979 рік – у Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-теоретична конференція «Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР», що ухвалила розгорнуті рекомендації з російщення народів СРСР.

Джерело: 5.ua

7.19.Особлива каста воїнів: як «козацький спецназ» наводив жах на ворогів України

Героїчна оборона Криму під час російсько-турецької війни, якою так хизуються у Кремлі, була, насправді здобута українськими добровольцями, зокрема – пластунами, які наводили жах на десант союзників.

Кубанські пластуни, і зокрема пластуни були опорою і вірними охоронцями рубежів Російської імперії. Вони наводили жах на черкесів, татар і турків, європейські армії і більшовиків. Навіть вороги захоплювалися їх винахідливістю і відвагою.

Пластуни у кубанців стали особливим родом козацьких військ, військова слава яких увійшла в віки. Зародилися пластуни ще на Запорізькій Січі: в пониззі Дніпра, вони відточували свою майстерність і загартовували характер у безперервних битвах з поляками, татарами і турками.

Назву «пластун» виводять з українського слова «пластувати» – повзти, хоч деякі вважають, що це ім'я пішло від козака на прізвисько Пластун. Після зруйнування Січі пластуни сформувалися в особливі військові підрозділи, які виконують широкий спектр складних і небезпечних завдань – від розвідки до диверсій в тилу ворога. На межі XVIII і XIX ст. пластунські загони вже входять до складу Чорноморського козачого війська, а згодом стають невід'ємною частиною Кубанського козацтва, де несуть важливу службу з охорони південного кордону Російської імперії. Саме на Північному Кавказі сформувався легендарний тип пластуна, який змусив вважати себе не інакше як предтечею сучасного спецназу.

Навіть в ті часи, коли пластуни не важалися козацької елітою, потрапити в їх ряди міг далеко не кожен. Найчастіше спеціальність пластуна передавалася у спадщину або ж ними ставали козаки, які джурами з малих років прислужували досвідченим бійцям. Але і цього було недостатньо. Майбутній пластун повинен був володіти не тільки фізичною силою і міцним здоров'ям, а й певними рисами характеру – витриманістю і холоднокровністю, а також бути невибагливим у побуті, витривалим в поході і терплячим в бою. Не кожен зможе годинами безперервно сидіти в холодній воді або під палючим сонцем. Гарячу вдачу і яскрава зовнішність могли згубити пластуна – невипадково це був переважно спокійний і малопримітний народ.

Пластунам доводилося виконувати набагато більш широкі обов'язки, ніж інші військові підрозділи. Вони були слідопитами і розвідниками, диверсантами і стрільцями, їм необхідно було знати артилерійську і саперну справу, майстерно лазити по горах і плавати в бурхливих річках, більш того, війна змусила їх опанувати навичками ведення рукопашного бою. Довгий процес навчання військовому ремеслу був запорукою виживання пластуна в умовах постійних набігів горян і суворої Кавказької природи. У пластунському лексиконі навіть з'явилися нові терміни, що характеризують бойові дії козаків: «постріл на хрускіт» – здатність вражати будь-яку мету при поганій видимості або її відсутності, «вовча паща» – вміння провести блискавичну разючу атаку або «лисячий хвіст» – мистецтво замітати свої сліди при поверненні із завдання.

Одяг, який носили козаки-пластуни був максимально легким, зручним і непомітним, щоб не заважати скритності, маневреності та швидкості пересування. Пошарпана черкеска, застаріла папаха з башликом, шкіряні капці робили пластунів дуже схожими на корінних мешканців передгір'їв Кавказу, що дуже добре маскували їх переміщення. На поясі у пластуна, зазвичай, висів довгий кинджал, порохівниця і мішечок для куль, а в руках він тримав далекобійний штуцер. Незамінним предметом для козака була нагайка, яку використовували і в бою, і для погона коней, і в полюванні.

Пластунські підрозділи брали участь практично у всіх війнах, які вела Російська імперія, починаючи від Російсько-турецької війни 1787-1791 років і закінчуючи Першою світовою. Однак, пластунська піхота була введена в штат російської армії лише у 1842 році. У деяких ситуаціях пластуни мали явну перевагу перед регулярної піхотою: їх вміння безшумно і раптово підкрастися до ворога, заплутати сліди або вибудувати хитромудрі пастки не раз рятували російську армію від повного розгрому. Так, в листопаді 1855 року в період Кримської війни, коли військове керівництво Росії ганебно втекло і програвало битву за битвою, пластуни вночі ліквідували ворожу мортирну батарею, що доставила оборонцям Севастополя багато проблем. Козаки попутно перебили у ближньому бою значну частину противника і захопивши з собою три гармати.

Героїчна оборона Криму, якою так хизуються у Кремлі, була, насправді здобута українськими добровольцями, зокрема – пластунами, які наводили жах на десант союзників.Історія нам залишила чимало славних імен козаків-пластунів, про їх хоробрість і подвиги складали легенди і пісні. Одна з найбільш яскравих героїчних сторінок пов'язана з обороною Сарикамиша у 1915 році. Добірні турецькі війська почали масштабний наступ в районі цього прикордонного містечка, і в запеклих боях російська армія поступово здавали свої позиції.

На допомогу захисникам Сарикамиша підійшов козачий полк у складі якого була 2-а пластунська бригада генерала І.Є. Гулиги. У важких погодних умовах при 30-градусному морозі і заметах по пояс пластуни нічним кидком атакували і захопили штаб турецької піхотної дивізії. Біля підніжжя гори сталася жорстока і мовчазна рукопашна сутичка, у якій козаки поклали близько 800 турецьких солдатів і офіцерів. Цей момент став переломним у битві за Сарикамиш, а генерал Гулига за успішну операцію був нагороджений Георгіївською зброєю і Орденом Святої Анни 1-го ступеня.

Після більшовицького перевороту пластуни повторили долю козацтва в цілому. Політика радянської влади була спрямована на поступове знищення цього шляхетного стану. Голод, розкозачення, репресії – методи військового комунізму – змусили одних організовувати повстанські загони, а інших емігрувати за кордон. Лише під час Голодомору 1932-1933 рр. вимерло щонайменше дві третини наслення Кубані – з 6 млн чоловік в 1929 р. у 1934 р. залишилось всього два. Це підштовхнуло кубанців на тотальний спротив більшовикам. Сотні тисяч козаків йшли у німецькі частини СС щоб помстити невинно замордовані мільйони кубанських українців.

Інша частина кубанців служила на боці радянських військ, і під час Другої Світової пластуни не раз відзначалися на фронті. У складі 9-ї пластунської стрілецької дивізії вони брали участь у Вісло-Одерської, Моравсько-Остравський, Празької та інших операціях, визволяли Краків, Ратибор, Троппау, а закінчили війну під Прагою. Втікаючи від більшовицьких репресій, козаки вливалися у новостворені формування морської піхоти США та Іноземного легіону Франції.

Підготував Анатолій Мельник

Джерело: getmanat.org

8.НАША ЧУДОВА КРАЇНА - МАЛЬОВНИЧА Україна
6. МАЛОВІДОМІ ФАКТИ ПРО ВСЕСВІТНЬОВІДОМИХ УКРАЇНЦІ...
 

Коментарі (0)

There are no comments posted here yet

Залишити свій коментар

Posting comment as a guest.
0 Characters
Вложения (0 / 3)
Share Your Location

Редакція порталу «Учительський журнал он-лайн» може не поділяти точки зору автора та користувачів порталу, які висловлюються у формі коментарів до статей, повідомлень на форумі тощо. Автори публікацій відповідають за достовірність фактів, цитат, власних назв і т.п. Матеріали публікуються в авторському варіанті; ілюстрації, пунктуація і лексика авторські. Претензії не приймаються. Матеріали не рецензуються.

Контакти

вул. Плеханівська, 66, оф. 11, м. Харків, 61001 
Адміністратор порталу:
Тел. : +38 (068) 375-46-34
Тел. : +38 (066) 820-40-65
Тел. : +38 (057) 731-96-33
(с 9.00 до 17.00 субота, 
неділя - вихідний
)

e-mail:  
Premium Joomla Templates